Інгрід принесла програвач і поставила його на підлозі біля батькового стільця.
– Стривайте-но, зараз буде що послухати, – сказала вона. – Можна лопнути зі сміху. – Вона витягла пластинку й глянула на напис: – Перша пісня зветься "Поліцейський сміється". Якраз для вас, правда ж?
Мартін Бек був невеликим знавцем музики, але відразу впізнав, що її награно в двадцятих або тридцятих роках, а може, й ще раніше. Він згадав, що чув цю пісню ще малим, і в пам'яті його раптом зринули два рядки з неї:
Поліцейських сміх почути – дивина така,
Що не гріх за неї дати навіть п'ятака.
Кожна строфа кінчалася вибухом сміху, мабуть, заразливого, бо Інга, Інгрід і Рольф стогнали зі сміху.
Мартін Бек не зміг прибрати веселого вигляду, не присилував себе усміхнутися. Щоб не розчаровувати зовсім дітей і дружину, він підвівся і вдав, що поправляє свічки на ялинці.
Коли пластинка перестала крутитися, він повернувсь до столу. Інгрід витерла сльози з очей, глянула на нього й докірливо сказала:
– Та ж ти, тату, зовсім не сміявся!
– Чого ж, було страшенно смішно, – невпевнено відповів він.
– Ось послухайте ще цю, – мовила Інгрід, обертаючи пластинку, – Вона зветься "Парад веселих поліцейських".
Мабуть, Інгрід раніше не раз програвала пластинку, бо тепер заспівала в дуеті з веселим поліцаєм:
Гуп, гуп, гуп, гуп, –
Крок руба поліція.
Вийшли хлопці на парад,
Мов орли усі підряд,
Сяє амуніція…
Духмяніла ялинка, сяяли свічки, діти співали, і Інга хизувалася в новому халаті й хрупала тістечка. Мартін Бек, спершись ліктями на коліна, а підборіддям на руки, дивився на обгортку пластинки з поліцаєм, що реготав на все горло, і думав про Стенстрема.
Задзвонив телефон.
У глибині душі Кольберг не відчував себе задоволеним, а тим паче йому не здавалося, що він може з чистим сумлінням втішатися святом. Та оскільки він не міг точно визначити, що саме недоглядів, то й не було підстави псувати собі настрій непотрібними роздумами.
Отже, він старанно змішав різні вина, раз по раз пробуючи суміш, поки вдовольнився її смаком, тоді сів до столу й оглянув кімнату, що справляла облудне враження ідилії. Боділь лежала на животі й заглядала під ялинку. Оса Турел сиділа на підлозі, підігнувши ноги, й бавилася з дитиною. Гун сновигала по квартирі з лагідною, лінивою недбалістю, боса, одягнена в щось середнє між піжамою й спортивним костюмом.
Кольберг поклав собі на тарілку шматочок в'яленої рибини, вдоволено відітхнув, сподіваючись заслуженої, ситої вечері, яка ось-ось мала початися, тоді заклав за комір сорочки кінець серветки, розправив її на грудях і підняв чарку, дивлячись проти світла на прозорий напій. Саме тоді задзвонив телефон.
Кольберг хвилину повагався, одним духом випив вино, пішов до спальні й зняв трубку.
– Добрий вечір. Вам дзвонить Фрейд.
– Дуже приємно, – відповів Кольберг із спокійною впевненістю, що він не попав до списку чергових на випадок тривоги і жодне нове масове вбивство не витягне його з дому. Для таких речей виділені спеціальні люди, наприклад Гунвальд Ларсон, що не уник того списку, і Мартін Бек, який відповідає за все через своє високе службове становище.
– Я чергую в психіатричному відділенні в'язниці на Лонггольмі, – сказав Фрейд. – У нас тут є пацієнт, який хоче негайно поговорити з вами. Його звати Біргерсон. Він каже, що обіцяв вам, що це дуже важливо, і…
Кольберг звів брови.
– Він не може підійти до телефону?
– Ні, правила цього не дозволяють. Він саме тепер…
Кольберг посмутнів. Мабуть, винятку з правил немає навіть на святвечір.
– О'кей, я їду, – сказав він і поклав трубку.
Дружина почула його останні слова й витріщила на нього очі.
– Я мушу поїхати на Лонггольм, – втомленим голосом заявив він. – 1 як я в біса знайду когось на святвечір, щоб мене підвіз?
– Я тебе повезу, – сказала Оса. – Я ще нічого не пила. Дорогою вони не розмовляли. Вахтер у в'язниці підозріло глянув на Осу.
– Це моя секретарка, – сказав Кольберг.
– Що? Хвилиночку, я ще раз гляну на посвідчення. Біргерсон не змінився. Може, тільки здавався ще несміливішим і мізернішим, ніж два тижні тому.
– Що ви хочете мені сказати? – невдоволено запитав Кольберг.
Біргерсон усміхнувся.
– Може, це й безглуздо, – мовив він, – але саме ввечері я згадав одну річ. Ви ж питали мене про машину, про мого "Морріса", правда? І…
– Питав. І що?
– А от що. Якось, коли ми з молодшим слідчим Стенстремом зробили перерву й просто балакали собі, я розповів йому одну історію. Пам'ятаю, що тоді ми їли яєчню з бурячками. Це моя улюблена їжа, і тепер, коли нам дали святкову вечерю…
Кольберг дивився на співрозмовника лихим поглядом.
– Ви, кажете, розповіли йому одну історію? – перепитав він.
– Ну, швидше розповів про себе самого. Випадок з тих часів, коли я мешкав на Руслягсгатан із своєю…
– Так, так, розповідайте.
– Мешкав із своєю дружиною. Ми мали тільки одну кімнату, і коли я був удома, то завжди нервувався, мене все пригнічувало, дратувало. Я дуже погано спав.
– Ага, – мовив Кольберг.
Йому було жарко, в голові наморочилося. Він відчував спрагу, а ще дужче голод. Крім того, від гнітючого вигляду в'язниці його ще дужче тягло додому.
– От я й виходив вечорами в місто, просто щоб не сидіти вдома, – спокійно, докладно розповідав Біргерсон. – Це було майже двадцять років тому. Я цілі години ходив вулицями, часом навіть цілу ніч. Ні з ким не розмовляв, а просто вештався по місту, щоб мене ніхто не чіпав. Через якийсь час я заспокоювався, звичайно через годину або дві. Але ж треба було чимось забавлятися, щоб не думати про своє невеселе життя, про дім і дружину. От я й знайшов собі розвагу. Щоб дурити самого себе, відганяти від себе неприємні думки.
Кольберг глянув на годинник.
– Так, так, – нетерпляче мовив він. – І що ж ви робили?
– Дивився на машини.
– На машини?
– Еге ж. Ходив вулицями і повз стоянки й дивився на машини. Взагалі я не цікавився машинами, але в такий спосіб вивчив геть усі моделі й марки. За якийсь час я вже знав їх досконало, і це давало мені вдоволення, – адже я щось таки опанував. Я міг упізнати всі марки з відстані тридцяти-сорока метрів, дивлячись на них з будь-якого боку. Якби була така гарна гра на відгадування марок машин – автолото, чи як вона там зветься, я б напевне здобув найбільший виграш. Байдуже, чи дивився б спереду, ззаду чи збоку.