– А коли згори? – запитала Оса Турел.
Кольберг вражено глянув на неї.
– Ну… я не пробував дивитись згори, – промурмотів Біргерсон. – Мабуть, тоді мені було б не так легко вгадати.
Він на хвилину задумався. Кольберг сумно зітхнув.
– Можна діставати велике задоволення з такої простої розваги, – повів далі Біргерсон. – Дуже цікаво було вивчати їх. Часом траплялися справді рідкісні марки, такі як "Лагонда" або "ЗИМ". То була справжня радість.
– І ви розмовляли про це з молодшим слідчим Стенстремом?
– Так. І більше ні з ким, крім нього.
– Ну й що?
– Його це зацікавило.
– Ага. І щоб сказати про це, ви мене викликали сюди о пів на десяту ночі? На святвечір?
Біргерсон, видно, образився.
– Авжеж. Ви ж просили, щоб я вас повідомив, коли згадаю…
– Ну так, – перебив його Кольберг. – Дякую.
Він підвівся.
– Але ж я не сказав ще найважливішого, – промурмотів Біргерсон. – Молодшого слідчого особливо зацікавило одне. Я згадав це, оскільки ви питали про "Морріса".
Кольберг знов сів.
– Так? А що саме?
– Ну, моя улюблена розвага теж мала свої труднощі, якщо можна так сказати. Деякі моделі важко було розрізнити, особливо в темряві й коли дивитися з чималої відстані. Наприклад, "Москвич" і "Опель-кадет" чи "ДКВ" й "ІФА". – Він замовк, а тоді задумливо додав: – Дуже важко. Вони відрізнялися тільки дрібними деталями.
– А до чого тут Стенстрем і ваш "Морріс"?
– Мій "Морріс" ні до чого, – відповів Біргерсон. – Просто молодший слідчий зацікавився, коли я сказав, що найважче було відрізнити "Морріс мінор" від "Рено КВ-4", коли дивитися на них спереду. Збоку чи ззаду – то не штука. А просто спереду чи ледь навскоси справді було нелегко. Хоч згодом я натренувавсь і рідко помилявся. Але не завжди вгадував.
– Стривайте, – перебив його Кольберг. – Ви сказали "Морріс мінор" і "Рено КВ-4"?
– Так. І пригадую, що молодший слідчий аж підскочив, коли я йому сказав про це. Весь час, поки я розповідав йому про своє захоплення, він просто сидів і кивав головою, навіть, здавалось мені, не дуже уважно слухав. А коли я сказав про це, він страшенно зацікавився. Кілька разів мене перепитував.
– Ви кажете, спереду?
– Так, він це теж перепитував. Саме спереду або ледь навскоси їх дуже важко розрізнити.
Коли Кольберг з Осою Турел уже сиділи в машині, вона запитала:
– І що це дає?
– Я ще добре не знаю. Але, може, наведе нас на слід.
– Того, хто вбив Оке?
– Не знаю. Принаймні це пояснює, чому він записав цю марку машини собі в записник.
– Я також згадала щось, – мовила Оса. – Те, що сказав Оке за кілька тижнів до смерті. Він сказав, що як тільки матиме два вільних дні, то поїде в Смоланд і щось там дізнається. Здається, в Екше. Це тобі щось каже?
– Нічогісінько, – відповів Кольберг.
Місто було порожнє, єдиними ознаками життя на вулицях були кілька різдвяних гномів, яких єднала фахова втома і валило з ніг надто щедре прикладання до чарки в гостинних домах, дві карети "швидкої допомоги" і поліційна машина. За якийсь час Кольберг запитав:
– Гун казала, начебто після Нового року ти нас покидаєш?
– Так. Я поміняла квартиру. Знайшла собі житло для однієї особи. І хочу знайти іншу роботу.
– Де?
– Ще добре не знаю. Але думаю… – вона замовкла, потім додала: – А що, якби в поліції? Там же є вільні місця?
– Мабуть, є, – неуважно відповів Кольберг, тоді, струснувши з себе млявість, запитав: – Що? Ти справді хочеш працювати в поліції?
Оса Турел скупчила свою увагу на машині. Насупивши брови, вона вдивлялася в сніговицю за вікном.
Коли вони вернулися на Паландергатан, Боділь уже спала, а Гун, скрутившись клубочком на кріслі, читала книжку. Очі в неї були заплакані.
– Що з тобою? – запитав Кольберг.
– Вся вечеря пропала. Хто її тепер холодну в дідька їстиме?
– Нічого. В тебе такий вигляд, а в мене такий апетит, що всяка вечеря буде добра. Поклади на стіл дохлого кота, і я буду радий. Мерщій неси їжу!
– І дзвонив той невиправний Мартін. Півгодини тому.
– О'кей, – добродушно мовив Кольберг. – Накривай стіл, а я йому дзеленькну.
Він скинув піджак, краватку й пішов дзвонити.
– Бек слухає.
– Хто там зчиняє такий гармидер? – підозріло запитав Кольберг.
– "Веселий поліцейський".
– Що?
– Пластинка.
– Ага, тепер я впізнав. Давній шлягер. Чарлз Пенроуз, правда? Він був модний ще перед першою світовою війною.
Їхній розмові вторували вибухи сміху.
– Байдуже, – сказав Мартін Бек не дуже весело. Я телефонував тобі, бо до мене зателефонував Меландер.
– Ага. Що ж він хотів?
– Сказав, що нарешті згадав, де йому траплялося прізвище Нільса Еріка Єрансона.
– Ну й де?
– У справі про вбивство Тереси Камарайо.
Кольберг розшнурував черевики, трохи подумав і сказав:
– Привітай його від мене й передай, що цього разу він помилився. Я прочитав її геть усю, до останнього слова. І не такий я затурканий, щоб цього не помітити.
– Папери в тебе вдома?
– Ні. Лежать у Вестберзі. Але я впевнений. Голову даю на відруб.
– О'кей, я тобі вірю. Що ти робив на Лонггольмі?
– Отримав певну інформацію, надто туманну й плутану, щоб тобі її так відразу пояснити, та коли вона справдиться, то…
– То що?.
– То все слідство в справі Тереси можна повісити в туалеті. Веселих свят.
Він поклав трубку.
– Ти знов кудись ідеш? – підозріливо спитала дружина.
– Так, але аж у середу. Де горілка?
XXIX
Меландер не належав до тих людей, що падають від першого удару, але вранці двадцять сьомого грудня він був такий розчарований і спантеличений, що навіть Гунвальд Ларсон знайшов за потрібне запитати:
– Що з тобою? Тобі не попався мигдаль у різдвяній каші?
– З кашею і мигдалем ми скінчили тоді, як одружилися, – відповів Меландер. – Якщо рахувати точно, то двадцять років тому. Ні, просто досі я ніколи не помилявся.
– Колись же треба почати, – втішив його Ренн.
– Так. Але я однаково не розумію.
Постукав Мартін Бек, і не встигли вони відповісти, як він уже, покашлюючи, з'явився на порозі, високий і суворий.
– Чого не розумієш?
– Того з Єрансоном. Як я міг помилитися.
– Я оце вернувся з Вестберга, – сказав Мартін Бек. – І дізнався про одну річ, яка, може, тебе втішить.
– Про що саме?
– У справі про вбивство Тереси бракує однієї сторінки. А коли бути точним – тисяча двісті сорок четвертої.