– А Тереса почала упадати за чоловіками?
– Так. Вона втекла з дому. Чоловік зрікся її, а ті знайомі, з якими вона спілкувалася, відвернулись від неї. Серед жінок у неї не було приятельок. Вона швидко покотилася вниз. Менш як за півроку познайомилася з усіма відносно безпечними елементами так званого дна. Почала також пити. Відділ боротьби з аморальністю добре її знав, але ще не спіймав на жодному злочині. Хтось хотів її ув'язнити за розпусту, та поки до цього дійшло, вона загинула. Вона водилася з багатьма темними типами, напівгангстерами, дрібними злодіями, автомобільними шахраями, валютниками тощо. Ти ж пам'ятаєш тодішніх наших клієнтів?
– А що сталося з її чоловіком?
– Він вирішив, що його скомпрометовано, поміняв прізвище й прийняв шведське підданство. Потім зустрів порядну дівчину із Стоксунда, одружився, має двоє дітей і щасливо живе собі у своїй віллі на Ледінге. Його алібі таке ж певне, як флот капітана Кассела.
– Як що?
– Ага, хоч про кораблі ти нічого не знаєш, – сказав Мартін Бек. – Якщо ти заглянеш до цієї папки, то зрозумієш, звідки Стенстрем брав деякі свої ідеї.
Кольберг заглянув до папки.
– Боже мій, такої гарної дівчини я ще не бачив! – вигукнув він. – Хто робив ці фотографії?
– Один аматор фотографії, що мав чудове алібі і не мав машини марки "Рено КВ-4", Але, на відміну від Стенстрема, він свої фотографії продавав і добре заробляв на них. Ти ж пам'ятаєш, тоді в нас не було такої повіді порнографії, як тепер.
Вони знов замовкли. Нарешті Кольберг запитав:
– І який може бути зв'язок між цією подією і Стенстремом та вісьмома іншими людьми, що їх застрелено в автобусі через шістнадцять років?
– Ніякого, – відповів Мартін Бек. – Просто вернімося до психічно хворого вбивці, який хотів викликати сенсацію.
– Чому він нічого не сказав… – почав був Кольберг.
– Отож-бо, – підхопив Мартін Бек. – Тепер усе можна цілком логічно пояснити. Стенстрем переглядав не-розплутані справи. А оскільки він був шанолюбний, завзятий і все ще трохи наївний, то вибрав найбезнадійнішу з них. Якби він з'ясував справу Тереси, це був би величезний успіх. І він нічого не розповідав нам, бо знав, що дехто сміявся б з нього. Коли він сказав Гаммарові, що не хоче братися за надто давні випадки, то вже був зважився. Коли Тереса Камарайо лежала в морзі, Стенстрем мав дванадцять років і напевне ще не читав газет. Він, мабуть, вважав, що може підійти до цієї справи без будь-яких упереджень. І перемолов усі ці протоколи.
– І що ж він знайшов?
– Нічого. Бо не було чого знаходити. Тут немає жодної нитки, за яку можна вхопитися.
– Звідки ти знаєш?
Мартін Бек глянув на Кольберга і спокійно сказав:
– Знаю, бо сам одинадцять років тому зробив точнісінько те, що й Стенстрем. І нічого не знайшов. Я тільки не мав Оси Турел, щоб провести на ній психологічні досліди. Коли ти розповів мені, що він з нею виробляв, я зразу здогадався, яку він вибрав справу. Але я забув, що ти не знаєш стільки, як я, про Тересу Камарайо. Зрештою, я мав би додуматись до цього ще тоді, як ми знайшли в його шухляді фотографії.
– Отже, він застосував своєрідні психометоди?
– Так. Єдине, що йому лишалося, – "це знайти когось схожого на Тересу і досліджувати її реакції. В цьому є певний сенс, особливо якщо маєш таку особу в себе вдома. Слідчі зробили все, що могли. А коли так, то…
– То що?
– Коли так, то, по-моєму, лишається хіба що звернутися до ясновидця. Була вже одна така мудра голова, що зверталась. Тут і це записано.
– Але все це не пояснює, що Стенстрем робив у автобусі.
– Ні, не пояснює.
– В кожному разі я дещо перевірю, – сказав Кольберг.
– Авжеж, перевір.
Кольберг знайшов Енріке Камарайо, який тепер звався Генрік Кам. Це був огрядний чоловік середнього віку. Він зітхнув, кинув жалісний погляд на свою біляву дружину з доброї родини й тринадцятирічного сина в оксамитовій куртці і з довгим чубом, і сказав:
– Невже я ніколи не матиму спокою? Тут улітку був уже один молодий детектив і…
Кольберг навіть перевірив алібі директора Кама на вечір тринадцятого листопада. Алібі було бездоганне.
Знайшов він і того чоловіка, що фотографував Тересу вісімнадцять років тому – старого беззубого злодія-алкоголіка в камері рецидивістів у Лонггольмі. Старий відкопилив топкі губи і сказав:
– Тересу? Ще б пак, звичайно, пам'ятаю! До речі, сюди кілька місяців тому приходив уже якийсь винюхувач і…
Кольберг уважно, до останнього слова прочитав усі рапорти. На це він згаяв тиждень. Увечері в четвер вісімнадцятого грудня тисяча дев'ятсот шістдесят сьомого року він прочитав останню сторінку. Потім глянув на дружину, що вже кілька годин спала. Вона лежала долілиць, вдавивши розкуйовджену голову в подушку і зсунувши з себе аж до пояса ковдру. У вітальні зарипіла канапа. То Оса Турел підвелася й пішла навшпиньки до кухні напитися води. Вона й досі погано спала.
"У протоколах немає ніяких недоглядів, – думав Кольберг. – Ніякої обірваної нитки. Але вранці я однаково зроблю список усіх, кого допитували у зв'язку зі справою Тереси або кому довели, що вони знали її. Потім побачимо, хто з них ще живий і що він робить".
XXVI
Минув місяць, відколи пролунало шістдесят сім пострілів у автобусі на Норра Сташунсгатан, а дев'ятиразовий убивця все ще був на волі.
Начальство державної поліції, преса і громадськість, яка любила посилати петиції, були не єдині, кому уривався терпець. Була ще одна верства людей, яка хотіла, щоб поліція якнайшвидше спіймала винного. Цю верству складали люди, що їх називають дном.
Більшість тих, що за нормальних умов провадили злочинну діяльність, протягом останніх місяців нічого не робили. Бо доки поліція була на сторожі, краще було принишкнути. В цілому Стокгольмі не було жодного злодія, шахрая, грабіжника, переховувача краденого, спекулянта чи сутенера, який не хотів би, щоб поліція швидше спіймала вбивцю і знов узялася за демонстрантів проти війни у В'єтнамі чи за поставлені в недозволеному місці машини, – тоді самі вони могли б перейти до своєї звичної роботи.
В цьому єдиному випадку вони солідаризувалися з поліцією і здебільшого ладні були якось допомогти їй спіймати злочинця.