– Але що?
– Але щодо машини, то всі троє свідків були одностайні. Вони сказали, що машина була французької марки "Рено КВ-4". Ця модель з'явилася сорок сьомого року, а далі її випускали з року в рік з незначними змінами.
– "Рено КВ-4" сконструював Порше, коли французи ув'язнили його як воєнного злочинця, – сказав Кольберг. – Вони тримали його в заводській вартівні. Він сидів там і креслив схему машини. Потім його, звичайно, звільнили, а французи заробили на тій машині мільйони.
– Ти просто приголомшуєш мене глибиною своїх знань про такі речі, – сухо мовив Мартін Бек. – Може, ти мені ще її скажеш, який існує зв'язок між справою Тереси і вбивством в автобусі чотири тижні тому?
– Стривай, – мовив Кольберг. – А що було далі?
– Далі стокгольмська поліція провела таке широке слідство, якого ще ніколи не проводили в нас. Протоколи виросли до нечуваних розмірів. Та ти й сам бачиш. Допитано сотні людей, що знали Тересу Камарайо і спілкувалися з нею, але не пощастило встановити, хто останній бачив її живою. Слід обривався точно на тиждень перед тим, як її знайдено мертву. Вона провела ніч з одним хлопцем у готелі на Нюбругатан і попрощалася з ним о пів на першу перед рестораном на Местер Самуельсгатан. І все. Далі перевірено всі машини марки "Рено КВ-4". Спершу в Стокгольмі, бо свідки казали, що вона мала міський номер, а тоді по всій Швеції, оскільки номер міг бути фальшивий. На це згаяно майже рік. І нарешті виявилося, було доведено, що жодна з них не могла стояти о пів на дванадцяту вечора дев'ятого червня біля Стадсгаген.
– Так, і тоді… – почав Кольберг.
– Отож-бо. Тоді все слідство спинилося на місці. Просто вичерпалося. Дійшло до кінця. Тільки одного було не з'ясовано – хто вбив Тересу Камарайо. Останні протоколи в справі Тереси датовані п'ятдесят другим роком, коли датська, норвезька й фінська поліції підтвердили, що та машина не могли прибути з скандінавських країн, а водночас шведська митниця заявила, що вона не могла приїхати з якоїсь іншої країни. Тоді, як ти, мабуть, пам'ятаєш, машин було мало і доводилось виконувати безліч формальностей, щоб переїхати кордон.
– Так, пам'ятаю. А ті свідки…
– Свідки працювали разом. Один був майстром автомобільної майстерні, а другий працював там механіком. Третій також добре знав марки машин. За фахом він був… ану вгадай, хто?
– Директор заводу "Рено".
– Ні. Поліцейський, з автодорожної інспекції. Прізвище його було Карлберг, і він уже помер. Щодо цього питання, то ми випробували геть усе. Ми тоді вже почали трохи вивчати психологію свідків. Тому всіх трьох піддали цілій низці тестів. Вони повинні були вгадувати обриси різних марок машин, показаних на екрані з допомогою проекційного ліхтаря. Всі троє жодного разу не помилилися, а майстер з автомобільної майстерні знав навіть дуже рідкісні моделі, такі як "Іспано-сюїза" чи "Пегасо", Навіть більше: коли показували машину, якої не було в природі, він і тоді не давав себе збити з пантелику. Казав, що передня частина в неї від "Фіата-500", а задня – від "Дайна Пангарда".
– Гаразд, – мовив Кольберг. – А який висновок із цього зробили ті хлопці, що провадили слідство? Просто так, длй себе?
– Вони були певні, що вбивця е в наших протоколах, що то котрийсь із численних свідків, який спав з Тересою Камарайо, вбив її в нападі шалу, який часто охоплює еротоманів. Слідство загальмувалося, бо хтось напартачив з контролем машин "Рено". Почали перевіряти ще раз. Потім ще раз. Нарешті вирішили, що минуло надто багато часу і сліди вже зовсім затерлися. Вони й далі вважали, що в контролі машин десь сталася помилка і що вже надто пізно щось поправити. Я певен, що, наприклад, Ек, який брав участь у слідстві, і досі так вважає. А взагалі я теж так думаю. Бо не бачу іншого пояснення.
Кольберг хвилину помовчав, потім запитав:
– А що сталося з Тересою того дня, про який ти згадував? У травні, сорок дев'ятого року?
Мартін Бек, погортавши папери, відповів:
– Вона зазнала своєрідного шоку, який призвів до певного психологічного феномену. Це психічний і фізичний стан, хоч і рідкісний, але не винятковий. Тереса Камарайо виросла в заможній родині. Батьки її були католики, як і вона сама. Виходячи в двадцять років заміж, вона була невинною. З чоловіком, хоч обоє вони були чужоземці, Тереса прожила чотири роки чисто по-шведському, в середовищі, типовому для добре забезпеченої верхівки середнього класу. Вона була стримана, розважна, спокійної вдачі. Чоловік вважав, що жили вони щасливо. Тереса була, як визначив один лікар, зразковим продуктом обох тих середовищ – суворого католицького середнього класу і суворо шведського міщанства з усіма моральними табу, яких кожне з цих середовищ старанно дотримується, вже не кажучи про їхній спільний продукт. П'ятнадцятого травня сорок дев'ятого року її чоловік поїхав у відрядження до Норланда. Вона пішла з приятелькою слухати якусь доповідь. Там вони зустріли одного хлопця, давнього знайомого приятельки. Він провів їх додому, до квартири Камарайо на Турсгатан, де приятелька хотіла заночувати, бо також була солом'яною вдовою. Вони говорили про доповідь, пили чай і вино. Той хлопець пішов з ними тому, що посварився з своєю дівчиною, з якою, зрештою, потім одружився. Пішов просто знічев'я. Тереса сподобалась йому, бо й справді була дуже гарна, і він почав чіплятися до неї. Приятелька, знаючи, які в Тереси високі моральні принципи, лягла в передпокої на канапі, але їй усе було чути. Хлопець разів із десять намовляв Тересу лягти з ним, але вона весь час відмовлялася. Тоді він узяв її силоміць. Він збудив у холодній, розважній Тересі почуття, про які вона досі не мала уявлення. Вранці хлопець попрощався й пішов. Першого тижня Тереса телефонувала йому по десять разів на день, а потім він більше нічого про неї не чув. Він помирився зі своєю дівчиною, одружився з нею і жив дуже добре. Серед цих паперів є десять протоколів його допитів. Його справді підозрювали, але він мав добре алібі, та й машини в нього не було. А крім того, він був порядний чоловік, щасливо одружений, уважний до жінки і ніколи її не зраджував.