Оса дивилася на нього, і в очах її тепер світилося зацікавлення, навіть повага.
– Ходи сядь, – коротко сказав він. – Нам треба спокійно поговорити.
Оса Турел нічого не відповіла. Вона відразу вернулася до вітальні й сіла в крісло.
Кольберг вийшов до передпокою і поклав револьвер на полицю. Тоді скинув піджака й краватку, розстебнув коміра й закачав рукави. Нарешті подався до кухні, витяг з купи посуду каструлю, приготував дві чашки чаю, приніс їх до вітальні, поставив на стіл і спорожнив попільничку. Після цього прочинив вікно і аж тоді сів.
– Ну от, – почав він. – Найперше я хочу знати, що означає "останнім часом". Коли ти кажеш, що останнім часом йому подобалося ходити зі зброєю.
– Цить, – мовила Оса. Потім додала: – Почекай.
Вона підібгала ноги так, що ступні в грубих сірих шкарпетках уперлися в бильце крісла, обхопила руками коліна й ніби завмерла. Кольберг чекав. Чекав десь із чверть години, і вона за цей час жодного разу не глянула на нього. Обоє мовчали. Нарешті вона підвела очі й мовила:
– Ну що?
– Як ти себе почуваєш?
– Не краще. Але трохи інакше. Питай, що тебе цікавить. Обіцяю відповідати. Хоч би було запитання. Але спершу хочу знати одне.
– Що?
– Чи ти мені все розповів?
– Ні, не все, – мовив Кольберг. – Але зараз розповім. Власне, я й прийшов сюди тому, що_не вірю в офіційну версію, ніби Стенстрем – одна з жертв божевільного вбивці. І, незалежно від твоїх запевнень, що він тебе не зраджував чи, як його краще сказати, незалежно від причин, на яких грунтується твоя певність, я однаково не вірю, що він їхав тим автобусом просто так, задля приємності.
– А в що ж ти віриш?
– Що ти з самого початку мала слушність, кажучи, що він працював. Що він займався якоюсь службовою справою, але чомусь не хотів, щоб про неї знали ти чи ми. Наприклад, цілком можливо, що він довгий час за кимось стежив і переслідуваний убив його з відчаю. Хоч особисто я не дуже вірю в це припущення. – Він на мить замовк, тоді сказав: – Оке вмів дуже спритно стежити за людьми, яких у чомусь підозрівали. Це його розважало.
– Я знаю, – сказала Оса.
– Стежити за кимось можна двома способами, – повів далі Кольберг. – Або ходиш за ним якомога непомітніше, щоб дізнатися про його наміри, або переслідуєш цілком відверто, щоб довести його до відчаю і змусити вибухнути чи якось інакше зрадити себе. Стенстрем опанував обидва ці способи краще, ніж будь-хто інший.
– Чи ще хтось, крім тебе, так. думає? – спитала Оса.
– Так. Принаймні Мартін Бек і Меландер. – Він почухав потилицю й додав: – Але таке припущення має багато слабких сторін. Ми тепер не будемо на ньому спинятися.
Вона кивнула і спитала:
– То що ж ти хочеш дізнатися?
– Я й сам добре не знаю. Якось треба рушити далі. Я не певен, що в усьому тебе зрозумів. Що, наприклад, ти мала на думці, коли казала, що він останнім часом носив зброю і що це його розважало. Коли це – останнім часом?
– Коли я зустріла Оке більше як чотири роки тому, він ще був трохи хлопчакуватий, – спокійно мовила вона.
– В якому розумінні?
– Він був несміливий і дитинний. А коли його вбили три тижні тому, він був уже дорослий. І ця зміна сталася не на роботі, не в твоєму і Бековому товаристві, а тут, удома. Коли ми вперше були разом, он у тій кімнаті, на тому ліжку, останнє, що він скинув із себе, був пістолет.
Кольберг звів брови.
– Тобто сорочки він не скидав. А пістолет поклав на нічний столик. Я задерев'яніла. Щиро кажучи, я тоді не знала, що він служить у поліції, і справді подумала, що впустила до себе якогось божевільного. – Оса пильно глянула на Кольберга й повела далі: – Тоді я зрозуміла. Оке мав двадцять п'ять років, а мені щойно минуло двадцять. Та з нас двох, дорослою чи, як то кажуть, дозрілою була я. Він ходив з пістолетом, і йому здавалося, що це додає йому хвацького вигляду. Я вже казала, що він був хлопчакуватий, і його дуже розважав вигляд голої жінки, яка приголомшено витріщила очі на чоловіка в сорочці і з кобурою. Потім він із цього виріс, але звик носити пістолет, А крім того, він цікавився зброєю… – Вона перебила сама себе і раптом спитала: – Ти хоробрий? Не боїшся фізичної небезпеки?
– Не дуже хоробрий.
– Оке був боягуз, хоч робив усе, щоб перебороти свій страх. Пістолет давав йому певне почуття безпеки.
– Ти казала, що він став дорослий, – мовив Кольберг. – Але з фахового погляду цього не видно. Бо ж він був поліцейським, а дав себе застрілити ззаду. Я вже казав раз, що мені важко цьому повірити.
– Саме так, – мовила Оса Турел. – І я цьому зовсім не вірю. Щось тут не узгоджується.
Кольберг трохи подумав, тоді сказав:
– Вернімося до фактів. Він чимось займався, але ніхто не знає, чим саме. І ти також. Правда?
– Так.
– Чи він якось змінився, поки це сталося?
– Так, – по хвилі мовила вона.
– Як змінився?
– Це нелегко пояснити.
– Може, ці фотографії якось пов'язані з тією зміною?
– Так. Більше, ніж будь-що. – Оса простягла руку, підсунула до себе фотографії і глянула на них. – Щоб говорити з кимось про зміни в Оке, треба йому довіряти, а я не певна, чи довіряю тобі, – мовила вона. – Але все-таки спробую.
У Кольберга змокріли долоні, і він витер їх об штани. Вони помінялися ролями: тепер вона була спокійна, а він хвилювався.
– Я кохала Оке, – мовила вона. – З самого початку. Ми почуттєво не зовсім пасували одне до одного. В нас був різний темперамент. А також неоднакові вимоги. – Оса пильно глянула на Кольберга. – Але й так можна бути щасливим. Можна навчитися бути щасливим. Тобі це відомо?
– Ні.
– Ми цьому найкращий доказ. Ми навчилися. Думаю, ти розумієш мене?
Кольберг кивнув головою.
– Бек не зрозумів би, – мовила вона. – А тим паче Ренн чи хтось, кого я знаю. – Вона знизала плечима. – В кожному разі ми навчилися бути щасливими. Пристосувались одне до одного, і нам було добре.
Кольберг на хвилину забув, що треба слухати. Він ніколи не задумувався над тим, що існує ще й така альтернатива.
– Це було нелегко, – повела вона далі. – Спробую тобі пояснити. Бо без цього не можна пояснити, як саме змінився Оке. Навіть коли б я розповіла безліч дрібниць, що стосуються мого особистого життя, то не певна, чи ти б зрозумів. – Вона закашлялась і діловито зауважила: – Останнім часом я надто багато курила.