Вона насупила темні густі брови.
– В якому розумінні?
– В багатьох розуміннях. Але найперше я тебе спитаю: ти знаєш, що Оке робив в автобусі?
– Ні, ні і що раз ні. Зовсім не знаю.
– Ми також по знаємо, – сказав Кольберг, Він на мить замовк, глибоко вдихнув повітря й додав: – Оке тебе дурив.
Оса Турел відразу зреагувала. Очі її метали блискавки. Вона стиснула кулаки, розчавивши сигарету, і тютюн висипався їй на штани.
– Як ти смієш казати мені таке!
– Смію, бо це правда. Оке не чергував ані в понеділок, коли його вбито, ані в суботу попереднього тижня. Взагалі він мав багато вільного часу цілий жовтень і перші два тижні листопада.
Оса тільки мовчки дивилася на нього.
– Це факт, – вів далі Кольберг. – І ще одне я хотів би знати: чи він носив пістолет, коли був не на службі?
Вона відповіла не зразу.
– Іди до біса й не муч мене своїми допитами. Чому сюди не з'явиться той, що веде слідство? Мартін Бек?
Кольберг закусив спідню губу.
– Ти часто плакала? – спитав він.
– Ні, не маю такої звички.
– Ну, то відповідай, хай йому чорт. Ми повинні допомагати одне одному.
– В чому?
– В тому, що ми мусимо зробити. Спіймати того, хто його вбив. І решту людей також.
– Навіщо? – Оса хвилину помовчала, а тоді мовила так тихо, що він її ледве почув: – Щоб помститися. А чому б ні. Помститися.
– Він носив пістолет?
– Так, принаймні часто.
– Навіщо?
– А хіба що? Врешті ж виявилося, що він йому був потрібний, чи як?
Кольберг не відповів.
– Хоч це його й не врятувало, – додала Оса. Кольберг і далі не відповідав.
– Я кохала Оке, – мовила вона твердо, дзвінким голосом.
Здавалося, її увагу прикувало щось за плечима в Кольберга.
– Слухай, Осо.
– Що?
– Отже, він часто кудись ходив. Ти не знаєш, що він там робив, і ми також не знаємо. Ти не думаєш, що він міг із кимось зустрічатися? Тобто з якоюсь іншою жінкою?
– Ні.
– Ти так не думаєш?
– Не те, що не думаю, я знаю.
– Звідки ти можеш знати?
– Це, крім мене, нікого не стосується. А я знаю.
Вона раптом глянула йому просто у вічі і вражено спитала:
– Ви собі уявили, що Оке мав коханку?
– Так. Ми й далі беремо до уваги таку можливість.
– То більше не беріть її до уваги. Цього ні в якому разі не могло бути.
– Чому?
– Я ж сказала, що це вас не стосується.
Кольберг затарабанив пальцями по столу.
– Ти таки справді певна?
– Так, певна.
Він знов удихнув повні легені повітря, ніби хотів набратися духу.
– Оке цікавився фотографією?
– Так, це, власне, було його єдине захоплення, відколи він перестав грати у футбол. Він мав три фотоапарати. А на унітазі стоїть збільшувач. Тобто у ванній кімнаті. Там він проявляв плівку. – Вона здивовано глянула на Кольберга й. додала: – А чому ти питаєш?
Кольберг підсунув їй конверт. Вона відклала сигарету на край попільнички і тремтячими руками витягла фотографії. Глянувши на верхню, вона спаленіла…
– Де… де ти взяв їх?
– Знайшов у Вестберзі.
– У письмовому столі? – Вона кліпнула очима і несподівано спитала – Хто їх бачив? Уся поліція?
– Тільки три особи.
– Хто?
– Мартін Бек, я і моя дружина.
– Гун?
– Так.
– Навіщо ти їх показував Гун?
– Тому, що мав іти сюди. Хотів, щоб вона знала, яка ти на вигляд.
– Яка чи на вигляд? А які ми буваємо? Оке і…
– Оке немає живого, – ледь чутно мовив Кольберг.
Оса й далі була червона як рак. У неї почервоніли навіть шия і руки. На чолі виступили дрібненькі крапельки поту.
– Фотографії зроблені тут? – запитав Кольберг.
Вона кивнула головою.
– Коли?
Оса Турел нервово кусала губи.
– Приблизно три місяці тому, – врешті відповіла вона.
– Думаю, що він робив їх сам?
– Авжеж. Він має… мав усе, що для цього потрібно. Автоматичний спуск і штатив чи як це зветься.
– Навіщо він їх робив?
Оса все ще була червона й спітніла, але відповіла вже спокійнішим голосом:
– Нам здавалося, що це цікаво.
– А навіщо він їх тримав у своєму письмовому столі? – Кольберг трохи помовчав. – У його кабінеті не було жодної особистої речі, крім цих фотографій, – пояснив він.
– Я не знаю.
"Пора змінити тему", – подумав Кольберг і запитав:
– Оке скрізь ходив з пістолетом?
– Майже скрізь.
– Чому?
– Йому так подобалося. Останнім часом. Він цікавився зброєю.
Оса замовкла й наче щось зважувала. Тоді раптом швидко підвелася і вийшла з кімнати. Через короткий коридорчик Кольберг побачив, що вона зайшла до спальні й наблизилась до ліжка. В узголів'ї лежали поряд дві подушки. Вона засунула під одну руку й нерішуче сказала:
– Я маю тут іграшку… пістолет…
Огрядність і флегматичність Кольберга за різних обставин багато кого вводили в оману. Він був добре натренований і мав надзвичайно швидку реакцію.
Оса Турел все ще стояла нахилена над ліжком, коли він опинився поряд і вирвав у неї з руки зброю.
– Це не пістолет, а американський револьвер, – сказав він. – Кольт зразка сорок п'ятого з довгим дулом. Миротворець, як його по-дурному називають американці. До того ж заряджений. І не взятий на запобіжник.
– Ніби я не знаю, – промурмотіла Оса.
Він витяг магазин і забрав патрони.
– І ще й розривні кулі, – сказав він. – Навіть в Америці заборонені. Найнебезпечніша ручна зброя, яку я тільки знаю. З неї можна вбити слона. А якщо вистрілити в людину з відстані п'яти метрів, вона виб'є дірку завбільшки з тарілку і відкине тіло на десять метрів. Звідки в біса ти її взяла?
Оса здвигнула плечима.
– Це револьвер Оке. Він завжди був у нього.
– В ліжку?
Вона похитала головою і тихо мовила:
– Ні, це я його… тепер…
Кольберг сховав патрони до кишені, спрямував дуло в підлогу й натиснув на гачок. Револьвер голосно клацнув серед кімнатної тиші.
– До того ж гачок обпиляний, – сказав Кольберг. – Щоб легше діяв. Це страшна зброя. Гірша за гранату без запобіжника. Досить було тобі невдало повернутися вві сні, як…
Він не докінчив.
– Я останнім часом майже не спала, – сказала Оса.
– Гм, Оке, мабуть, приховав його, коли конфіскував у когось зброю, – мовив Кольберг сам до себе. – Просто поцупив. – Він глянув на великий револьвер, зважуючи його в руці. Тоді перевів погляд на праву руку дівчини, маленьку, як у дитини. – Що ж, я його розумію. Якщо хтось захоплюється вогнепальною зброєю… – Він раптом підвищив голос, – але я не захоплююсь нею. Вона гидка. Ти мене розумієш? Треба, щоб взагалі її не було. Те, що її й далі виробляють, що кожен може тримати її в шафі чи в шухляді або носити в кишені, свідчить тільки про одне: що вся наша система здеградована й божевільна. Тямиш? Якісь негідники заробляють гроші на тому, що виробляють і продають зброю, так само як інші на тому, що продукують всілякі наркотики й небезпечні таблетки. Розумієш?