Кольберг відчув, що зараз станеться якась зміна. Раптом він усміхнувся. Оса також усміхнулася, гірко, але все ж таки всміхнулася.
– Отже, треба кінчати з цим, – мовила вона. – Чим швидше, тим краще. На жаль, я сором'язлива. Дивно, правда ж?
– Зовсім не дивно, – сказав Кольберг. – Я сам страшенно сором'язливий. А втім, сором'язливість іде в парі з чутливістю.
– До зустрічі з Оке я взагалі думала, що я німфоманка чи якась божевільна, – швидко мовила вона. – Потім ми закохалися одне в одного й почали пристосовуватись: я до нього, а він до мене. Я дуже цього хотіла. Зрештою, Оке також. І нам пощастило. Я навіть ніколи не уявляла собі, що може бути так гарно. Я забула, що я пожадливіша за нього, спершу ми кілька разів говорили про це, а потім уже й не згадували. Не було потреби. Нам було дуже добре, і нічого більше ми не бажали. Отже, ми не обдурювали одне одного, як ти сказав. Та ось…
– … раптом цього літа, – підхопив Кольберг.
Оса прихильно глянула на нього.
– Саме так. Цього літа ми поїхали на Мальорку. Якраз у той час у Стокгольмі стався дуже поганий, прикрий випадок.
– Так, убивство в парку.
– Атож. Поки ми вернулися, злочинця знайшли. Оке був невдоволений. – Вона трохи помовчала, потім повела далі так само швидко і плавно: – Це звучить негарно, але багато з того, що я сказала і що ще скажу, звучить негарно. Факт лишається фактом, Оке був невдоволений, що не брав участі в тій справі. Він був шанолюбний, хотів, щоб його хвалили. Я знаю, що він весь час мріяв викрити щось важливе, чого інші недобачили. Крім того, він був молодший за вас і вважав, принаймні раніше, що на роботі з нього збиткуються. Знаю також, що він вважав саме тебе за одного з тих, хто найдужче з нього збиткувався.
– На жаль, він мав слушність.
– Він не дуже тебе любив. Волів, наприклад, мати справу з Беком і Меландером. Не так, як тепер я, але це до діла не стосується. Якось наприкінці липня чи на початку серпня він, як я вже казала, змінився, раптово і то так, що перевернув догори дном наше спільне життя. Тоді він і зняв ці фотографії. Між іншим, їх було куди більше, сила фотоплівок. Як я вже згадувала, наше спільне життя вже було якось унормувалося. І враз усе знов перевернулося, і не через мене, а через нього. Ми… ми бували разом…
– Ви спали разом, – прийшов їй на допомогу Кольберг.
– Так. Часто він просто не пускав мене на роботу. Годі й казати, яка це була для мене приємна несподіванка. Я була просто вражена. Ми ж прожили разом більше ніж чотири роки. Але насправді та його зміна була тільки уявною, і поступово я збагнула, що він робив на мені якийсь дослід. Я його питала про це, але він тільки сміявся у відповідь.
– Сміявся?
– Так, весь той час він був дуже веселий. Аж до… так, аж до того вечора, коли його вбили.
– Чому?
– Якраз цього я й не знаю. Я збагнула лише одне, коли минуло перше приголомшення.
– Що саме?
– Що він робив на мені якийсь дослід. Він же знав про мене все. Знав, яким я спалахувала вогнем, коли він хоч трохи намагався його викликати. І я знала все про нього. Наприклад, що він до таких речей, власне, був досить байдужий.
– Доки так тривало?
– До середини вересня. Тоді в нього стало багато роботи, і він почав виходити з дому.
– Що виявилось неправдою, – сказав Кольберг. Він довго дивився на Осу і нарешті додав: – Дякую, ти гарна дівчина. І подобаєшся мені.
Вона вражено й підозріливо глянула на нього.
– І він не казав, що в нього була за робота?
Оса похитала головою.
– Навіть не натякав?
Вона знов похитала головою.
– А ти не помічала нічого особливого?
– Його часто не було ввечері вдома. Десь ходив. Звичайно, помічала. Він повертався мокрий і змерзлий.
Кольберг кивнув головою.
– Я не раз прокидалася, коли він лягав спати, холодний, мов жаба. І завжди дуже пізно. Але останнім випадком, про який він говорив зі мною, був той, що стався в першій половині вересня. Чоловік убив свою дружину. Здається, його було звати Біргерсон.
– Пригадую, – мовив Кольберг. – Родинна трагедія. Звичайна собі історія. Я навіть не розумію, чому її передали нам на розгляд. Наче взята з підручника криміналістики. Нещасне подружжя, неврози, сварки, погані матеріальні умови. Кінець кінцем чоловік убив дружину, більш-менш випадково. Тоді хотів накласти на себе руки, але не зміг і пішов у поліцію. Так, Стенстрем справді займався цією справою. Провадив допити.
– Стривай, під час тих допитів щось сталося.
– Що саме?
– Я не знаю. Але одного вечора Оке прийшов дуже збуджений.
– Там не було чого збуджуватися. Сумна історія. Типовий злочин в умовах загального добробуту. Самітний чоловік з жадібною до багатства дружиною, яка весь час гризла його, що він мало заробляє. Що вони не можуть купити собі моторного човна, дачі і такої гарної машини, як у сусіда.
– Але під час допитів той чоловік сказав щось Оке.
– Що?
– Не знаю. Але щось таке, що він вважав дуже важливим. Я, звичайно, запитала те саме, що й ти, однак він тільки засміявся і сказав, що я скоро сама побачу.
– Так і сказав?
– "Ти скоро сама побачиш, люба Осо". Так і сказав. Здавалося, те, що він почув, дуже його підбадьорило.
– Дивно.
Вони трохи помовчали. Нарешті Кольберг стрепенувся, взяв зі столу розгорнену книжку й запитав:
– Ти розумієш, навіщо він підкреслив ці речення?
Оса Турел підвелася, обійшла навколо столу і зазирнула в книжку.
– Розумію.
– Справді?
– Ми якось говорили про це. У зв'язку зі справою тієї американки, яку вбито на каналі Єта. Ви саме тоді займалися нею.
– Справа Русеанни, – мовив Кольберг. Він трохи подумав, потім додав: – Але в нього тоді ще не було цієї книжки. Я згадую, що знайшов її, коли робив лад у своїх шухлядах. Тоді, як ми переїздили з Крістінеберга. А це було набагато пізніше.
– А цей другий коментар здається мені цілком логічним, – мовила Оса.
– Так. А ти не знаходила записника чи календарика, де він робив якісь нотатки?
– Хіба в нього в кишені не було записника?
– Був. Ми його переглядали. І не знайшли нічого цікавого.
– Я перешукала всю квартиру, – мовила Оса.
– І щось знайшла?
– Ні, нічого. Він не мав звички щось ховати. До того ж він був не дуже акуратний. Звичайно, в нього був ще один записник. Он він лежить там, на письмовому столі.