Герої пустинних горизонтів

Сторінка 44 з 146

Джеймс Олдрідж

— Але ж він нікому не шкодить!—запротестував Сміт.

— Ви передайте Бекру те, що я сказав,— процідив Гордон.

— Самі кажіть йому це,—одрубав Сміт.—Бекр забрав собі в голову, що він якийсь начальник, і тепер весь час блазнює перед своїми волоцюгами. Я з ним та з Алі не можу розмовляти інакше, як ухопивши за горлянку.

Гордон знизав плечима і хотів був сам звеліти Бекру, щоб той порішив бахразця, але його перестрів Фрімен, який і врятував свого супутника. Фрімен порадив Гордону остерігатися Мустафи, бо той вважає його своїм кривавим ворогом і може вбити його.

Після цього повідомлення Мустафа, звісно, міг залишатися спокійним за своє життя: хто-хто, а Гордон не на* каже стратити його!

Фрімен, тцмчасом, викладав перед Гордоном пропозиції щодо врятування його, Гордона. Якщо Гордон отямиться й облишить справи племен, казав Фрімен, то в Лондоні забудуть й простять все, що він накоїв тут, і дозволять йому залишити Аравію.

— Я сам можу влаштувати це, — казав Фрімен.—

Непомітно, без будь-якого розголосу. Мені надано всі від повідні повноваження.

Гордон дивився на інтелігентний рот Фрімена, немов звідти текло масло, а не англійська мова, якої навчають в середній класичній школі. Він не міг пригадати, яким був Фрімен в коледжі — можливо, тому, що завжди відчував огиду до цих "забавних" ортодоксів і прагнув викреслити їх із своєї пам'яті та свого життя. Проте Гордон пригадав, що хтось охрестив його "Фрімен — громадський обов'язок"— за те, що він вважав своїм громадським обов'язком заводити якомога більше знайомств — у клубах гребців, у клубах гравців в крікет, у клубах диспутів, у політичних клубах при університеті. Фрімен навчався юриспруденції і спеціалізувався в питаннях управління колоніями. Британську імперію він іменував тільки Співдружністю націй, і відповідно до цього називав усіх студентів змішаного арабського відділу — і білих, і чорних — на ім'я. Це він вважав соціалізмом. На його скромну й забавну думку, найвидатнішими з добрих людей були всі померлі генеральні прокурори Англії. Зайняти цю посаду було соромливою, але неприховуваною амбіцією його життя. Тепер Гордон пригадав його.

— Навіщо вас прислали сюди?— спитав він.

— Ну, як це, навіщо! Це ж моя галузь.

— А ви не дієте через голову Мартіна?

— Мартіна? Так—ми вважаємо його надто загайним — дуже він зволікає. Ось ми й вирішили втрутитися. Ви ж знаєте, як це в нас робиться.

Гордон знав — він сам деякий час працював серед юних політиканів з департаменту Фрімена, які робили все, що їм заманеться, бо контроль з боку уряду за їхніми діями був зовсім недостатній, а їхній самоконтроль — ще менший.

— Генерал Мартін знає, чого він домагається, а ви?— питав далі Гордон. — Ви ж були, здається, християнським соціалістом, чи чимсь близьким до цього? Як же не пов'язати — соціаліст, і раптом роздає золото й хабарі, щоб відвернути повстання? Га, Фрімен? Чи ви вже більше не соціаліст, га?

— Ах, облиште ви це!—Фрімен бачив, що Гордон під'юджує його.— Авжеж, я соціаліст. Та й як може мисляча людина бути кимсь іншим? Але наші переконання не звільняють нас від відповідальності. Краще вжити зо-

лото, ніж допустити братовбивче кровопролиття. Ми платимо за мир і за благорозумність; за добру волю; за розсудливу політичну поміркованість. Ви самі це робили колись.

— Так, і зараз я покутую свої гріхи.

— Тим, що спонукаєте людей на повстання?— Фрімен засміявся.— Дивно!

— Чому ви не повертаєтесь додому?—досадливо запитав Гордон. Він якось не міг шпигати цього "забавного" хлопця.— Можете йти звідси, коли захочете. Я не зупинятиму вас. Ви тільки марно витрачаєте час. їдьте додому, Фрімен.

— Всьому свій час ,— засміявся Фрімен. — Тепер я сиджу у вас на пдрозі і нікуди не збираюся іти. До того ж, навіть якщо б я надумав піти, то далі ніж за милю звідси я б однаково не зайшов — мене б порішив який-небудь з ваших дружків. Я почекаю ще трохи.

Гордон знизав плечима.

— Що ж, чекайте.

— Але тепер, коли ви повернулися, я забираю назад своє слово не втікати. Отже, можете взяти мене під варту, якщо вважаєте за потрібне. Мушу також попередити вас, що я збираюсь сіяти невдоволення серед ваших прибічників, починаючи з Сміта й кінчаючи цими вашими двома відданими шибениками.— Фрімен був сповнений бадьорих надій щодо своїх планів.

Здавалося, Гордона нудить. Він зблід.

— Сійте невдоволення серед кого можете. Втікайте, якщо можете.— Його глузливі слова боляче хльостали, але Фрімен умів сміятися завжди. — Я не буду перешкоджати вам, бо я знімаю з себе відповідальність за вашу голову.

Після цієї розмови Гордон забув про Фрімена — принаймні не звертав на нього ніякої уваги. Всі його помисли були тепер звернені на одне — упорядкувати своє буйне воїнство, і він вкладав у цю справу весь свій старий запал. Проте задумливість на цей раз не залишала його, він втратив свою колишню жвавість, моторність. По табору він ходив повільно, з якимсь майже болісним зусиллям — немов фізичне напруження було чимсь ганебним. Але разом з цим він був якийсь неспокійний і дратівливий, і своїми раптовими спалахами гніву він обурив проти себе багатьох бродяг.

Все це ще більше дратувало його й робило нетерплячим. І скоріше неспокій, ніж необхідність, спонукав його одного дня повести невеликий загін добувати бензин для

Сміта.

Вони напали на великий табіо. біля якого провадилися земляні роботи згідно з бахразьким проектом зрошення прикордонних районів пустині. Табір складався з халуп та машин. Він охоронявся, але вартових безшумно перебили. Гордон сам убив одного — і відчув після цього огиду — немов знищення чужої плоті було рівнозначне опоганенню його власної. Йому це було прикро. Але воля й необхідність, і жадоба помсти перемагали в ньому все інше. Т коли Сміт навантажив захоплений провіант і бензин, Гоодон ще не звів усіх своїх рахунків.

— Скажіть, можна яким-небудь швидким й ефективним способом знищити її і машини?— спитав він у Сміта.

— Оці? Та це ж просто механічні канавокопачі!

— Знаю. І вони крок за кроком з'їдають пустиню. Сміт похитав головою.

— Встроміть ніж у серце людини — вона помре,— промовив він.— А машиїп' можна вбити лише одним способом — знищивши всі її частини — всі, до останньої!