— Ні Почекай ще трохи.
— Тесе!
— Ні. Я хочу ще побути тут.
Гордон залишив її і пішов. Він ішов один безлюдними чужими вулицями, довгою вузькою алеєю, тролейбусним шляхом. Потім він сів у тролейбус, і електрична дзень-дзелень машини прозвучало, як прощання. Він залишив позаду цілий світ — в паніці, охоплений жахом, бо усвідомлення то го, що цей світ неминуче переможе, відкрило Гпрдону очі на власну мізерність. Тепер, мабуть, одна лиш Тесе і зоставалася для нього в житті... Він запевняв себе в цьому, бо не хотів повірити, що разом з останньою надією знайти свою Справу він зараз втратив і Тесе. Проте він не міг не бачити, що їхні життя безповоротно роз'єдналися, що вони розійшлися через непримиренну розбіжність — розбіжність щодо самої мети в житті.
РОЗДІЛ XXV
Коли вони зустрілися знову, здавалося, що саме через цю непримиренну розбіжність в їхніх світоглядах світ на деякий час перестав існувати для них. Тепер залишалося тільки почуття, бо, визнавши своє остаточне розходження, вони покінчили з найголовнішою причиною свога відчуження — їм більше не було про що сперечатися, і ніщо вже не стояло на перешкоді почуттєві.
Тепер зміст їхніх зустрічей залежав здебільшого від погоди й часу. Теплі березневі дні Гордон і Тесе проводили за містом, милуючись порослими лісом горбами і сірими смугами зораної землі, хоча в красотах природи БОНИ тепер не старалися відшукати таємний смисл. Вони сполучали цей зеленочорний світ з своєю близькістю — бо це надавало їм почуття певності.
Ніч заносила їх в інші місця. В пристрасті, в плоті — в цій муці, що ніколи не виснажувала серце, а збурювала до глибини всі емоції — невідомий зоряний світ відкривав Гордону своє заховане обличчя. Найяскравіші хвилини любові були такі багаті, такі дивовижно нові, що майже приголомшували його — і не тільки жалем про втрачене минуле, а й самим одкровенням, яке вони являли йому. Проте вже тепер, у своєму розквіті, їхня близькість була рокована, бо рано чи пізно воля одного з них мусила повстати проти цього почуттєвого забуття.
Після хвилин любові Гордон не зазнавав ні гризоти, ні смутку; його не посідали сором чи каяття з приводу того, що він заспокоює свою плоть. Так було з Гордоном. Щождо Тесе, то її охоплювали дивний гнів і печаль, з її очей — заплющених, щоб не бачити Гордона, — бризкіли холодні сльози, губи кривилися в люті, а потім нестяма і ніжність, зливаючись воєдино, бурно проривалися назовні. Гордон розумів себе. Але він не міг збагнути Тесе — і коли холодна сміливість в ній взяла верх над ніжністю і вона заявила, що час покласти цьому край, — Гордон відчув, що зазнав поразки.
Тесе сказала, що мусить їхати додому і поїде одна. Та для Гордона їхня близькість стала надто значущою, і він відмовився йти на розрив.
— Я поїду з тобою, — сказав він.
Розмовляючи, вони йшли кудись — англійці живуть і вмирають на ходу.
— Мене не обходять ті ідеї, що спонукають тебе повернутись додому, — казав він. — Я знаю лише одне: у тебе нічого не вийде, якщо ти виключиш мене з своїх планів. Я знаю тепер, що основою всіх наших надій можемо бути лише ми самі: я для тебе, а ти для мене. І ніяка ід-я, твоя чи моя, не примусить Мене зараз розірвати з тобою.
— Що ж, шкода, але в такому разі мені доведеться розірвати з тобою, —спокійно відповіла Тесе, і Гордон зрозумів, що коли її серце й було розбите, то її воля вже вигоїла його. — Ти знаєш, що ми зазнали поразки, Нед.
Він відповів, що згоден визнати поразку лише в одному — в розбіжності їх поглядів на суть істини.
Авжеж, його не привабив її класовий світ в дії, він не знайшов у цьому світові гідної ідеї, крім ідеї неминучості. Ця неминучість викликає тільки жах. Він не може полюбити світ, який, замість того, щоб тягтися до справжньої свободи, навіть не докладає зусиль до її здобуття а просто, безмежно зростаючи, котиться завдяки своїм розмірам і моці в майбутнє, яке не віщує нічого хорошого для особи, для людини.
. — Для людини як такої, Тесе! — мало не вигукнув він, немов ці слова пояснювали, чому класовий світ неприйнятний для нього.
— Про яку людину ти говориш? —спитала Тесе. — Хто вона, ця чеснотлива, богом дана людина, яку слід врятувати за рахунок інших? Людина, про яку ти думаєш, — це ти сам: це твій власний інтелект і твій власний світ — світ, який ти однаково зневажаєш. Ти є ця людина, бо володієш цими речами, але володієш за рахунок інших. Тепер твій час минає — і ось ти плачеш.
— Так. Я плачу! — визнав Гордон свій страх перед долею, перед майбутнім.
Але Тесе не збиралася співчувати йому.
— Неминучість, про яку ти говориш, — промовила вона, — віщує кінець твоєму світові, але цей кінець буде початком нового світу для інших. Ми здобудемо його, Нед, і будемо набагато вільнішими, ніж твій індивідуум
— І в ім'я цього ти повертаєшся додому? Хочеш знов загрузнути в злидні, пірнути на самісіньке дно?
— Так, на самісіньке дно!
— Але це ж шлях святих великомучеників! — сказав Гордон з сарказмом. — Це ж безплідна, нереальна, штучна річ!
— Ти справді гадаєш, що це так? — спитала Тесе без будь-якої іронії в голосі. — Ти гадаєш, що я повертаюся назад смиренна й доброчесна, несучи свої достоїнства на олтар бідності й рабства?
— Я знаю, ти зараз скажеш, що повертаєшся до братерства, — промовив Гордон.
— Так, до нього! І не тільки до нього. Більш* ніж до нього.
— До чого ж ще? — спитав Гордон. Він уже втратип цікавість. — До чого ж ще, крім догми?
— Хай так, називай це догмою в своїй афектації, Нед. але наша догма дуже проста: віра в себе. Ми можемо покладатися на себе, і тільки на себе, бо ти вже знаєш, як часто нас зраджують люди, що претендують на звання на ших керівників, — зраджують і починають боятися й ненавидіти нас. І якщо я все своє життя присвячу кільки одному: викриванню таких зрадників, то й тоді я прислужуся своїй справі й своїм переконанням. Так чи е в цьому великомучеництво? Чи можеш ти назвати це штучним, нереальним?
— О, це благородно! — відказав Гордон досить-таки кислим тоном.
— А благородна ідея вже теж починає лякати тебе?
— Ти знаєш, що ні. Але сказати тобі правду, мене не обходить, благородна та ідея чи ні. Хоч би якою вона була, я не буду розставатися з тобою через неї. Якщо я не вірю в догму або вірю в неї тільки наполовину, то я вірю зате в себе і в тебе. І від цієї віри я не відмовлюся.