— Той будинок — всього лише стара, занедбана залізнична станція, — відповіла вона. — 1 хай вона буде проклята. Не треба зараз стародавніх руїн, Нед. Ходімо — послухаємо, що говоритимуть далі.
— З мене вже досить. Я наслухався, — задумливо промовив Гордон.
— А я — ще ні. Ходімо, чуєш?
Вони приєдналися до довгого чорного пото1*" страйкарів і разом з ними пройшли вузькою вуличкою, яка здавалася недоречною посеред цієї голої пустки За будинками простягався бридкий трикутний клапоть землі, порослої мокрою травою. Передню частину трикутника займала свинарня, відгороджена від решти площадки іржавим гофрованим залізом. Навіть посеред пустки ця огорожа була жалюгідним видовищем.
Тут шотландець знову дістав нагоду поскаржитися. Посеред свинарника стояв старий візок; він підкотив його до огорожі, щоб скористатися ним як трибуною. Однак візок не допоміг: страйкарям, що зібралися по той бік огорожі, не видно було промовця. І лише після того, як з десяток робітників спорудили для нього підвищення з ящиків, цеглин і консервних банок, шотландець знову звернувся до своїх братів.
— Ось вам і класова війна! Вони навіть тут побували й надбудували цю трекляту огорожу, щоб ми не могли більше користуватися нашим старим візком як трибуною. Що й казати, хороші часи настали, коли охоронці закону й профспілкове начальство вже до свинарників добираються! Ну, та їм якраз і личить про свинюшники дбати. А ми подбаєм про своє! Перш за все я закликаю вас скласти резолюцію протесту проти виключення наших товаришів із спілки. Потім обговоримо дальші дії і виробимо лінію поведінки в цьому страйку. Факти вам відомі, і що ви відчуваєте, ви теж знаєте. Отже, скажіть своє слово, друзі. Робітниче слово!
Робітниче слово зводилося до різного роду складних пропозицій щодо техніки ведення страйку, а під діями розумілися резолюція, протест і посилка делегації. Гордон перестав слухати, про що йдеться, і поки робітники схвалювали рішення та відряджали своїх представників у Транспортну палату і на мітинги в інших доках, він стояв згорбившись, цілком байдужий до всього, що відбувається. Та коли слово взяв один з виключених активістів, Гордон вже не міг залишитися нерухомим. Він відійшов на кілька кроків від Тесе і почав спостерігати її в цьому оточенні.
Гордон абстрагувався, дивлячись на Тесс; так, мабуть, він дивився б на неї, коли б бачив уперше. В жго очах вона була зараз маленькою жінкою — маленькою і білою, як сніжинка, і йбму здавалося, що вона невіддільна від місця, на якому стоїть. Вона глибоко засунула напружені руки в кишені пальта, виражаючи своєю позою зневагу до всього на світі, крім тієї сили, що привела її сюди, на це значуще місце. Простоволоса, бліда, оточена чоловіками, які, побачивши її раз, довго не відводили від неї очей, Тесе злилася з цим натовпом. Гордон не відчував у цій масі робітників того внутрішнього пориву, що об'єднував іх. Здавалося, їх єднали тільки старі куртки, манера тримати руки в кишенях та приплюснуті, недбало насунуті на очі кепки. І Тесе належала до того ж світу, що й вони. Як і вони, Тесе не пам'ятала зараз, що в неї є своє, окреме, особисте життя,— в цю мить вона жила тільки тим, що відбувається тут, що з'єднує цю масу в моноліт. Що єднало їх?
Ненависть? Він бачив в Тесе ненависть до соціал-демократів, що якимись там діями зраджують свій клас; але не це почуття зводило зараз воєдино цих людей. Гнів? Можливо. Але, поміркувавши далі, Гордон прийшов до висновку, що не політичні настрої та емоції роблять цей натовп колективом. Справа була в самій природі, в інстинктові; тобто в речах, недосяжних для людей, що, як і він, Гордон, своїм походженням і натурою не належить до цього світу. Він вирішив, що для нього фізичне і психологічно неможливо приєднатися до цього класу — як неможливо для білої людини стати чорною. Однак, сформулювавши цю думку, він одразу ж і відкинув її, бо насправді між ним і цими докерами не було психологічної різниці. Ні, клас — це не явище природи і не абсолют. Клас — це засіб до існування, який виробляє свій власний світ всередині себе. І він, Гордон, міг би дуже легко приєднатися до цього робітничого класу — просто поринувши в нього. Так, він мав рацію щодо чорної кепки: чорна кепка була б початком і пов'язуючою ланкою. Але належати до цього світу — значить цілком підкоритися йому, значить жити з натрудженими руками, із зігнутою спиною, із запаАеними очима, значить силувати, виснажувати свій інтелект щоденною дванадцятигодинною працею. Все це не важко — якщо ти згодний і здатний на таке, якщо в тебе є досить сміливості для цього. Тільки спершу ти мусиш пройнятися надіями, якими живе цей класовий світ, з його труднощами і простотою, з вірним майбутнім, забезпеченим його діями і всім розвитком його історії, нарешті, із становленням його самосвідомості, яка ще не прийшла до нього (бо цей клас ще не усвідомлює своєї могутності), але яка неминуче повинна прийти.
І лише тепер Гордон зрозумів, що поєднує цих людей. В їх інстинктивній згуртованості вже полягає зачаток самосвідомості, впевненості в своїй силі І Він фізично відчув це.
Дрібний дощ, низько нависле небо і цей тисячний натовп людей — немов кремезні рослини, що виросли з цієї пуоки. Як Тесе, вони піднялися з землі, на якій стоять. Це відкриття глибоко вразило Гордона, і він побачив у цих робітниках найпростіших людей з найсуворішим способом життя, неминучих переможців над розслабленим, зан^палим світом, який лежав, умираючи, на горизонті— там, де був Лондон, їм належатиме світ, їм належатиме інтелект, їм належатиме все. Якщо він, Гордон, зараз приєднається до них, то це й буде звершенням, якого він шукав... Гордон зщулив-ся, відсахнувся. Його охопив давній страх, боязнь, що кого буде поглинуто, що величезна й могутня воля цього класу зробить його маленьким, мізерним. А де ж особиста винятковість? Де перевага в інтелекті? Де зверхність однієї душі? Гордон ніколи досі не бачив жахливішої перспективи для себе, ніколи не відчував такого панічного страху за цінності свого життя. Він підійшов до Тесе і взяв її за руку.
— Я вже досить надивився, — промовив він. — Я хочу піти звідси.