Гарбата була дуже гаряча, тож парила Петруся в язик, а піднебіння наче хто голками колов. Але він на те не зважав: пив і пив, не переводив духу, бо боявся що ті два незабаром відоймуть. Та й таки відоймили: не могли діждатися.
Тепер оба, Івась і Грицуньо, взяли один від одного видирати кварту.
— Пусти! Дай сюда!
Кричали, сіпалися, сердилися та трохи не плакали зі злості. А гаряча гарбата хлюпала їм на руки, на сорочку й на лице. Вихлюпалася майже вся. Не без того, аби хлопців гарбата не попарила, але вони цього не чули, такий мали завзяток.
Як уже завважали, що гарбати мало що осталося, тоді впихали хутко один по другім руку в кварту. Хапали останки цукру, або лиш мочили пальці та й облизували. Пальці в них були замарані землею від полення, тим-то в кварті зробилася густа, чорна юшка, що мастила хлопцям лиця й почорнила їм язики.
Аж прийшла дівка, відобрала кварту, дала обом хлопцям по кулакові в плечі, накляла погано та й вигнала їх із-перед кухні. Заплакані й замарані хлопці пустилися бігцем у сад, але, на їх нещастя, надійшов садівник і нагонився бити. Вони втекли відтіля аж під хліви, а там никали попід штахети та визирали чи не надійде хто, аби їх провів попри стайню, бо боялися бугая.
Діждалися. Вертали з двора якісь робітники, хлопці замішалися поміж них і разом вийшли. Поздогонили
пастушка, що вів корову на мотузі вже з поля додому. Перед ним хвалилися хлопці:
— А я щось таке солодке облизав, що раз! — хвалився Грицуньо.
— Та й я,— казав Івась,
Лиш Пегрусь мовчав, бо йому обліз язик і піднебіння, а в череві боліло.
Але проте, однако, трохи згоді змовлялися хлопці, в котрий час завтра піти на гарбату.