Мужицька смерть

Мартович Лесь

МУЖИЦЬКА СМЕРТЬ

І

Його називали Банатом, властиве ж ім'я його було Гриць. Банатом прозивали його тому, бо він служив при війську на Угорщині в Банаті і не раз розповідав про той свій побут у Банаті.

Був жонатий удруге з Калиною, тепер Грициха, що мала в одній нозі "роматизм" і без палиць не могла ходити.

Мав навичку щонеділі впитися.

Як упився, то забував зовсім, що жонатий: все мав себе за вдівця та й згадував першу небіжку.

— Це тому,— так говорили сусіди,— що з першою добре жив, а з другою оженився тільки для того, що господареві ніяк без жінки.

Щонеділі торкотів Гриць. Виходив перед хату на запущене подвір'я, поросле бур'яном, ставав собі коло калабані, що з неї кури воду п'ють, та й торкотів:

— Де пліт від вулиці? — питав сам себе.— У кожного є пліт, а в мене нема? А я ж гірший ґазда від вас? Мо-ой, багачі!.. Нема плота, лиш поплотина! А давно був пліт. Ще за небіжки жінки... Вона мені їсти варила, як я його городив. Моя ґаздиня! Бувало — городжу пліт або перед хатою щось роблю, може, ні?! (говорив це слово з притиском, начеби з ким перечився), а вона, бувало, небіжка, стане на порозі та: "Грицю, каже, ходи полуднувати". Я лишаю роботу, може, ні?! Уходжу до хати. Ану, стоїть стіл, застелений білою скатертю, може, ні?! Святочна скатерть! Ану, стоїть склянка на столі — із горівкою. Дає миску яечниці, дає миску барабуль у юшці, дає молочну кашу, дає запашну кулешу з сиром. Як сонце! їж, пий і веселися!

Та не лиш плота чіплявся Гриць: він накладав собі також і з курми, і з воронами. Навіть нашому невинному псові, з лагідними й сльозавими очима, оброслому довгою козячою вовною, не давав Гриць спокійно перебігти.

Також із прохожими людьми заходив Гриць у бесіду. Поперед його хати переходив щонеділі молодий парубок Петро, йдучи до читальні. Він був секретарем читальні, та й Гриць його за те ненавидів.

— А куда йдеш, Петре?

— А куда ж би? — відповідав Петро.— Іду на танець. Дав бог неділю, та при святі хоче молодіж попігратися,

Гриць знав, що Петро його дурить.

— Ой, так! Таже й я був молодий. Може, ні?! Але давно не так ішли іграшки, як тепер. Давно були парубки, а тепер що? Саме дрантя!

— А хіба ж давно були інакші люди? — перебив озлоблений Петро.

— Но-но-но-но,— успокоював Гриць,— не за тебе байка, а за других.

— А другі ж які?!

— Но-но-но! Ти не знаєш, що кождий циган свої діти хвалить. Може, ні? Я лиш так собі. Ти, Петре, як якийсь казав, бери на розум. То не те що гірші парубки, але гірші часи настали. Може, ні?!

Тепер зверталася дискусія на злі часи.

— Та як то гірші часи,— питався Петро,— що за гірші?!

— Так, що гірші! — впевняв Гриць.— Давно парубкам було лиш до іграшок, а тепер що? Біда!

— А хіба ж давно парубки були панами, чи як?

— Но-но-но! — доказував Гриць.— Таже то не туда" Давно бувало, як челядь збереться коло корчми, то провадить іграшки цілий день. А днина давно не то що тепер. Верем'є надворі таке, що аж серце радується. Може, ні?! Та й днина довша.

— А тепер як? — запитався Петро.— Таже адіть, верем'є; а вліті-то днина вдвоє довша, як узимі.

— Е, говори! Верем'є верем'ю не рівне, та й днина днині! А давно, коби ти знав, то таки доба була довша. Може, ні?! Бувало, в неділю як заведем танець коло корчми, то подубцюєш, небоже, досхочу, заки сонце зайде. Або як у Банаті, бувало, вийдеш на зицирку, мой, як розпустить колони по чистім полі, то якийсь раз та-ністрою підкинеш...

— Та то, вуйку Грицю,— перебив Петро,— не днина тому винна, але видко, що на танці охоти не було, та

й таністра була затяжка, що вам так навтямилося до заходу сонця.

— Що ти мені перечиш! Отже, я тобі кажу сніську правду, що давно ціла доба була довша: і ніч і днина, а тепер настає чимраз коротша!

Петро засміявся.

— Та це, по-вашому, ще на таке зійде, що буде година днини, а година ночі. А відтак уже таке настане, що не буде ні днини ні ночі, лиш хіба — раз темно, раз ясно, раз темно, раз ясно; мигтітиме поперед очі, що люди битимуться головами одне до одного.

— Ей же бо ти, небоже! То ти береш мене, старого, на глум?!

Петро пішов, а Гриць відказував на молодь і на читальню.

Гриць, відай, був би в неділю сам до хати ніколи не зайшов. Кликала його двадцятилітня донька (ще від першої жінки) Василина. Вона підходила тихо, босими ногами, аж до Гриця, сіпала його за рукав та й шептала:

— Дєдю, ходіть вечеряти!

Гриць обертався здивований, хвильку надумувався і йшов до хати.

Від Василини заносило на кілька кроків вокруг потом. Дівчата миються щосуботи лугом майже до пояса. Василина, очевидно, не робила того, бо не мала часу: вона заступала в хаті ґаздиню та й робила на лані, а мачусі не було в голові, аби "дівка була змита".

— Такий-єм добрий-добрий, як молоко,— говорив Гриць, входячи до хати, але його прибитий вигляд не показував зовсім молочного настрою.

— Ігі на тебе, пияку! — відповідала йому Грициха з печі.— Ти з глузду зсунувся, що плетеш, не видиш, що образи в хаті?!

— Но-но-но, жінко, бог з тобою! Чоловік, як якийсь казав, хоче зажити світа: на то бог дав неділю. Цілий тиждень працюємо, як той казав, в поті чола, а...

— Ей, робітнику мій! — аж заспівала Грициха.— Іди, йди, старцуне, ще колись горівка в тобі займеться. Та й то ні встиду, ні сорому не має: уже дідовід, одною ногою в ямі, а ще як заллє собі пельку, то мало що хибує, аби по стінах не дерся.

З 1037

33

Гриць замуркотів щось під носом, а потому вхопився обома чорними, костистими руками за голову, сів за стіл та й:

— Убила мене,— каже,— як кагла!

Від заправленої чорт зна чим горівки боліла його голова.

Василина подала йому вечерю та й пішла лагодити постіль.

II

Чи він був пияк ?

Варвара, Павлова донька, дівка чорнява, висока й гнучка, напала була раз серед поля на Василину, бо Василина десь її по селі обсуджувала.

— Ти, обсудо якась! — кричала Варвара.— Розповідай ліпше по селі за себе та за свого дєдю-пияка, а не за мене, бо я тобі зараз кіски повимикаю.

Василина дивилася звичайно в землю, та й тому всі казали, що вона "непевна". Тепер вона глипнула на Варвару своїм зизим оком.

— Брешеш, Варваро, я тебе не обсуджувала, а від мого дєдя тобі зась!