— Бреши сама з псами, ти опуде вонючий! Аді, воняе від тебе, як від тхора. А твій дєдя таки пияк: малі діти знають, що він пияк.
Василина відійшла. Ішла зовсім спокійно, так, начеби нічого й не сталося.
Варвара кричала ще їй навздогін:
— Сокотися ти, зелепуго, сокотися мене, як вогню, бо як іще раз учую за якусь обсуду, то розідру тобі хавки від вуха до вуха; серед села розідру!
А сусіда Грицева, стара Семениха, ймила була раз Грицевого синка, Николу, в своїм саду на яблінці. Зсадила його відти та й випарила, не жалуючи долоні.
Зчинився вереск. Сусіди зазирали через плоти. Вийшла й Грициха та й стала впевняти, що Никола здоймив лише одно-одніське яблуко з землі, а на яблінку зовсім не лазив.
Семениха аж руки заломила спересердя:
— Гей, люди добрі! Та через це злодійкувате насіння ніяк буде стебельця на дворі вдержати: обнесуть де що є. Та й то малий злодій украв, а стара злодійка
покриває. Та ти, крива відьмо, вчиш дітей крадіжки! Ти чоловіка звела на нінащо. За першої небіжки Гриць був порядний ґазда, а за тебе він і пияк, і нетріб. А то, бігме, радше би йому було повіситися, ніж мав зав'язувати собі світ із такою кривою відьмою. Грициха замахнулася палицею:
— А йди ж ти, мерзо! Я тебе до суду завдам, що ти мене відьмою називаєш. Аби-сте були люди свідомі. (При цім слові сусіди поховалися поза плоти). А я присягну, що то ти відьма. Я знаю, що ти ходила гола навкруг хати з макітрою на голові.
То була робітна днина: чоловіків не було дома, лиш жінки. Тому Семениха балакала ще довгенький час із Процихою. Проциха плекала дитину обвислими, зжовклими грудьми та й приповідала:
— Добре кажете, Семенишко, то вона звела Гриця на нінащо. Який став тепер! Сором межи люди показатися: та він і в неділю в чорній сорочці. Не дбає вона ні за чоловіком, ні за Василиною. Дівці вже двадцятий рік, а люди не трапляються. А все через ню.
— Погань, кажу вам. Таже я ще затямила його першу небіжку. Жили, як той казав, у мирності і в радості. Мав з нею двоє дітей. Старша Марія, та померла вже віддана, при першій дитині. А оця молодша, Василина, та яка стала? Непевне воно таке: і в очі чоловікові не подивиться, все в землю. А всьому вона винна.
— Гриць забанував за першою небіжкою; після її смерті та ходив цілий тиждень, як строєний: ні робота його не бралася, ні їда. Потому, що робити, оженився. Та — якби жінка людяна. А то лучилася така помийниця, що не то роботи з неї, але й доброго слова нема. Крива відьма, та й решта.
— А ви ж гадаєте, що він чого розпився? Таже за першої небіжки де-де-де — господар на все село. А тепер? От гноба: і сама не здихає та й йому не дає жити, боже, прости мені! От гріхи.
Також панотець Антоній Мав Гриця за пияка. Незабав-ки після того, як Гриць оженився вдруге, панотець закликав його до себе.
О. Антоній був старий чоловік старої школи, завзятий табачник. Він належав до "твердих русинів", говорив з жінкою й дітьми по-польськи, а на мужиків натискав, аби не говорили це, це се, але с і є.
— Учить нас сіяти! — говорили люди.
Гриць увійшов до кімнати, поцілував панотця в руку і став оглядати перепудженими очима портрет Снігур-ського, що висів над бюрком: іще не видів такоїч) "страшного святця".
— Слухай-но ти, Грицю (панотець кождому тикав), питаюся я тебе, чого ти розпиячився? Та тобі не встид: таже ти якийсь ґазда?!
Ґазда глипнув жалісними очима на Снігурського.
— Просю божої ласки та й вашої, та де ж я? Лучи-лася пару разів оказія та — щоправда — був-єм трохи горівчєний, але аби аж розпитися, то... бігме, я не тото... не свідім, та й уже.
О. Антоній зажив табаки та й став Гриця, як то кажуть, псячити.
— Ти сякий-такий, маєш мені присягнути від горівки, розумієш?!
— Таже я розуміти розумію, але присягнути... то вже ні.
— Як? Що? Чому? Ти не хочеш присягнути від горівки?!
— Бо то з хліба,— сказав Гриць непевним, але переконуючим тоном.
І з присяги нічого не було.
— Чекай-чекай ти, лайдаку, прийде коза до воза. Та й прийшла коза.
— Узяв піп на мене пізьму,— говорив Гриць до жінки по якімось часі, вернувши від хреста.
— Як, за що?
— А чи ж я знаю.
— Но, а відки знаєш, що взяв пізьму?
— Як, відки? Аді, охрестив дитину Ерстиною!
— А ти ж що?
— Та я казав: хрестіть, кажу, Єрина, а він охрестив Ерстина.
По двох роках охрестив знов панотець хлопця Родіо-ном.
— А як хлопець називається? Казав-єсь, що Никола?
— Таже я казати казав, коли ж бо має на мене пізьму. От і не нагадати, як назвав... Редьквою назвав.
— Иой! А ти ж що? Та як, хлопець та аби звався Редькова.
— Іди питайся його. Я йому кажу Никола, а він: хрещається, каже, раб божий Редькова, та й решта.
Проте, однако, Ернестину всі звали Єриною, а Родіона Николою.
Але Гриць не був такий пияк, як другі пияки. Пияком звичайно є той, хто п'є в корчмі та й хто п'є завсіди: чи є товариство, чи ні, чи є причина пити, чи ні. А Гриць не так. Він майже ніколи в корчмі не пив. Приносив собі завсіди горівку додому. Лиш мав ту пияцьку прикмету, що пив сам, не дбаючи про товариство.
Гриць "заживав світа" лиш у неділю. Буденного дня ходив у поле, як кождий. Та тільки тоді майже ніколи не говорив. Сусід Іван, що мав письменну жінку, розповідав не раз, що "Гриць, каже, виговориться в неділю на весь тиждень та й цілий тиждень відтак не потребує говорити".
Грициха через "роматиз" не могла ходити. Вона вічно пряла. Пряла в село вовну й повісма, а за то діставала "межи діти" то муки, то скорому.
Василина була в хаті ґаздинею, але й на лані робила. Двірський економ, гербовий шляхтич, що був колись високим урядником, обікрав касу й пішов "на утшиманє родакуф" *, уважав Василину майже за двірську наймичку. Коли треба було робітника, то він приходив до Гриця та й кричав із вулиці:
— Василино, а ти ще дома? Ти не знаєш, що в мене робота? Махай на лан!
Василина заробляла стільки, що ставало наймати плуга (у Гриця було два помірки й город), ну — та й Грицеві на горівку.
III
Це діялося по жнивах у середу. Було якесь церковне свято; у поле ніхто не йшов. В громадській канцелярії сидів писар Василь під образами за столом, війт коло вікна за столом, а Семен, касієр, і присяжний подальше на ослоні.