Громадська канцелярія була у Семена. Він мешкав по однім боці, а другий відступив на канцелярію.
Всі дивилися зі співчуттям на писаря, що аж упрівав, читаючи якесь письмо від старости. Та й мав чого впрівати.
Повітовий староста, ревний оборонець краєвої автономії, переслідував, як лиш міг, тоту раду громадську.
Громада, бачите, завзялася та й вибрала до ради самих противників дідича. Староста розписав другі вибори. Громада вибрала тих самих. Староста розписав треті вибори та й приїхав сам до села на вибори.
Старий війт перепудився: сам перший голосував на нових радних. Переголосувало ще кількох, а старості здавалося, що то панська ліста, та й зробив виборчий маневр, винайдений польською шляхтою в Східній Галичині. Закінчив голосування, хоч голосуючих було ще кілька кіп.
— Решта не будуть голосувати, бо то самі лайдаки,— порішив староста й від'їхав.
Коли ж рада громадська зачала урядувати, тоді аж староста доглупався, як він сам себе в дураки пошив. Тото ж було відказування!
— Та то самі лайдаки, розбійники, злодії! Не вір жодному хлопові, як псові. Я їм дам, я їм покажу!
Найгірше вийшов на тім писар Василь. Нова рада громадська відрядила старого писаря, котрий був правою рукою старости та й обікрадав громадську касу, ї вибрала Василя. А Василь іще в писарці початковий чоловік. Тамошній учитель привчив Василя трохи "краевого язика", та й Василь уже знав, щорачи звеш-хносць гмінна не значить: най громада ловить раки, аполєца сене значить: бити по лиці, але зате до урядової стилізації не міг ніяк привикнути.
— Слухайте, Василю,— говорив учитель, вас тото милить, що на кождім письмі стоїть усе на самім початку: високе цісарсько-королівське міністерство зарядило рескриптом з дня такого до числа такого, а високе цісарсько-королівське намісництво з дня такого до числа такого,— а вас най то нічого не обходить/Що вам там міністерство, намісництво, ви читайте самий кінець, там є то, що треба.
— А того ж не треба? .
— Не треба.
— А нащо ж пишуть?
— Гм, гм, нащо пишуть,— учитель подумав хвильку,— нащо пишуть? А нащо дають над / крапку, таж і й без крапки не було би а, тільки і.
— Правда.
Та тільки Василь ніколи не знав, що лишити, а що читати, а тут староста тисне.
Тож Василь прів над письмами, а присяжний говорив до Семена:
— Ой, так, так: читати, то не ціпом махати.
— А ви ж як гадали? Таже то працюється головою. До хати ввійшов Гриць, темний та назний, з запалими
очима. Видко було, що слабий. За ним високий, сивий єврей Борух. Його називали "Короп", бо був дуже худий. Гриць почав говорити, не привітавшися,— знак, що справа дуже важна.
— Просю вас, пане війте, та й ви, пане писар, та й ви, панове радні. Наперед просю божої ласки, а відтак вашої: дайте мені поміч, зробіть межи нами ряд. Короп наважився мене з світа зігнати!
Короп замахав руками:
— Я від тебе нічого не хочу,— ти мені верни мої гроші.
— Відки ж я тобі, добрий чоловіче, гроші дам? Таже з коліна не вилуплю. Зажди: я ще з села на втікаю. Устараю, то дам.
— Чи ж я тебе в шию б'ю? Не маєш, не віддавай.
— А чого ж хочеш? Бійся бога, май серце, Борух! Чого мене ріжеш без ножа?!
— Таже чекайте, говоріть за рядом: як зайшло, що є межи вами? Відки ж я можу знати? — говорив війт своїм звичаєм, поволі й виразно, начеби проводив молитви малій дитині.
^— То так було,— зачав Короп, але Гриць перебив:
— Чекай, най я скажу! Війт дав першенство Грицеві:
— Ти, Коропе, зажди, най Гриць говорять, а відтак ти маєш своє говорити.
Короп не перечив:
— Най говорять Гриць.
— То отак було,— зачав Гриць.— Я з Борухом нічого не мав, у жадні інтереси не заходив, за грунт, за поле не було межи нами й слова бесіди. Може, ні? Кажи, Борух, осьде при людях, най чують пан начала, пан писар та й люди. Кажи: так чи не так; була межи нами бесіда за грунт?
— Грицю, ти говори далі. Я своє скажу накінці,— залепотів борзенько Короп.
— А я осьде побожу сто раз, не раз, перед цілою громадою, в церкві побожу, коло престола, і я побожу, й жінка моя, й діти мої, що я Борухові за грунт ані словом не писнув. Хоть най він присягає, а хоть най я присягаю. Осьде кладіть хрест, світіть свічки, най присягаю. А ні, то приводіть рабина, най Борух побожить. Най він побожить, що була бесіда, а я побожу, що неправда. Най він побожить на свою душу, що була бесіда, а я побожу на своє здоров'я, що неправда. Най він побожить на свої діти, а я побожу на свою маржину. Маю всього одно паця й корівку, а отже би-м зараз на маржину побожив.
Та й видите, пане війте, і ви, пане писар, і ви, панове радні, ви в нашім селі урядники, а отже щоби-м з цього місця не поступився, щоби ми руки покорчило, щоби ми очі білками стали наверх, як я з Борухом за грунт хоть пусте слово заговорив. Що правда, то не гріх. Може, ні?
А сьогодні рано приходить Борух та й ні в дві, ні в три каже, що мені грунт зліцитує, говорить, що я підписався йому на грунт. "Ти, каже, підписався мені на грунт". Жінка колотила на припічку кулешу, та як у Бо-руха це слово почула, то колотач у її руках застиг. Ти мені, мой, жінку перепудив! Жінка до мене: "Ти сякий, ти такий, ти затеряв грунт, ти лайдаку, ти пияку",— ну— паплюжить. Публіка на все село. Жінка в плач, діти в плач, а я став ні живий ні вмерлий.
Це ошука, Борух, ти на ошуку взявся, бо я аби то, що за нігтем, то ні!
Короп прийшов до слова:
— Чекай-чекай, Грицю, ти говориш ні се ні те. От послухайте, пане війте, що було межи нами...
— Ні,— достоював Гриць,— за грунт я йому нічого не казав.
— Що тобі таке? Я за грунт тобі нічого не кажу.
— От крутиш, а видиш, що крутиш, не крути, Борух! Короп став нетерпеливий:
— Що хочеш від мене? Я до тебе "нічого не говорю, я собі до війта. Слухайте, пане війте! Він позичив у. мене на Знесіння перед десятьма роками сто левів на процента, бо казав, що має довг сплатити до банку. Я йому чекав-чекав за той довг, а він як не віддавав, так не віддавав. Я його запізвав до суду, а на терміні він підписав мені злагоду, що має мені вернути до трьох років ратами двісті левів. Він рати не поповнив, а я заінтабулювався на грунт. Він не платить далі, а я хочу пустити грунт на ліцитацію. А щоби люди не казали, що я злий чоловік, то я сам не буду грунт ліцитувати. Я продам банкові, а банк його зліцитує. Я йому прийшов казати по-добру, так, як чоловікові: верни мої гроші. А як ні, то я грунт продам на ліцитації. А щоби люди не казали, що я злий чоловік, то я продам банкові,— най банк твій грунт ліцитує. А він до мене...