Отож ніхто хлопців не видів. Занюхав їх тільки молодий пес Гектор і гавкнув. Хлопці дрогнули, а малий Митруньо скривив губки до плачу.
Хоч Гектора знали старшенькі хлопці й не раз бавилися з ним, отже-таки налякалися, як він надбіг. Зі страху поприсідали, повитягали до нього руки й кликали його таким голосом, неначе просилися:
— Гектор, Гектор!
Митруньо налякався найдужче, заверещав не своїм голосом і став утікати. Не помогло нічого й накликування Грицуня, що закусив кулаки й сичав із усеї сили:
— Цить! Не бійся!
Митруньо дубонів маленькими ніжками прямо до отвору в плоті. Пес за ним. Митруньо спотикнувся й впав, а пес із розгону перескочив його. Як пролазив Митруньо крізь пліт, то з поспіху роздер на собі сорочину й покалічився в личко. Ледве живий прибіг додому.
Старшенькі хлопці залізли в бзину, позвивалися в клубочки, як їжаки, попритаювали в собі дух та наслухали, чи хто не надходить. Коли упевнилися, що нема нікого близько них, підходили далі хильцем до кухні.
III
Не дуже оддалік кухні ід садові росла гущавина з калини, бзини й молодих акацій. Хлопці стали собі перед тою гущавиною, готові кождого часу залізти досередини, якби грозила яка небезпека. На самім переді стояв Ни-колка, бо він перший раз "на гарбаті", тож і не знав, що його жде.
Аж вийшов кухтик надвір і скричав:
— А ви, жебраки, знов тут заважати?!
Кухтик був таки сільський і дуже ненавидів мужицькі діти.
Підбіг до Николки й ударив його в лице так, що хлопцеві пустилася кров із носа. Николка зойкнув, розплакався й побіг навмання, просто перед себе. Довго блукав поза стайні, поза стодолу та поза хліви, заки вийшов на дорогу.
Кухтик лютився далі: зняв із себе пасок і кинувся на тих трьох. Вони ніби засміялися, ніби заплакали та й розбіглися по гущавині, неначе кури перед яструбом. Але Грицуня допав-таки кухтик і тріснув його паском по шиї. Пряжка вдарила Грицуня по вусі, а там зараз набіг червоний гудз.
На крик, що з цього зчинився, вийшов грубий кухар із кухні надвір:
— Що то за крик?
— Хлопці на гарбату поприходили, та я вже їх напоїв,— відповів кухтик і сміявся.
Кухар і собі ж усміхнувся:
— Лиши їх, я для них маю роботу. Ходіть сюда, хлопці, не бійтеся.
Всі три хлопці з'явилися, якби з-під землі виринули. Але для обережності поставали собі так, що кухар мимохіть заступав їх собою перед кухтиком. Кухар заздрів у Грицуня гудз на вусі.
— А тобі що?
— Це мене так кухтик парнув пряжкою,
— Та не болить?
— Трохи. Але я не такий, як Николка, що йому кров із носа пустилась, а він розплакався й утік додому: я витримаю.
Петрусеві заздро стало, що Грицуньо має чим хвалитися перед кухарем, тому похвалився також:
— А мені аби й голову провалив, то не заплачу, бо я твердий!
— Та й я твердий,— сказав Івась.
—і Красно, хлопці! А вмієте ви полоти?
— Уміємо.
— То виполете грядку буряків, а я вам потім дам гарбати.
— Добре!
Кухар провадив хлопців на грядку, а Петрусь використав цю хвилю, аби позбутися тих двох, тому говорив до них так голосно, що й кухар чув:
— А ти ж, один із другим, знаєш полоти? Ти лиш будеш заважати мені.
Грицуньо розлютився:
— Аді, який розумний! Я ліпше знаю від тебе.
— Брешеш!
— А йди ж ти, бо як тобі раз дам!
— А ти, підсвинку, до кого?
Оба хлопці стали супроти себе, як два когутики.
— Тихо, хлопці! — сказав кухар і показав їм грядку, що мають її полоти.
— Вони не вміють полоти,— прискаржував Петрусь. Івась і Грицуньо так налякались, аж ізблідли.
— Ми, бігме, вміємо,— присягалися щиро й билися кулаком у груди.
— Будете всі три полоти,— сказав кухар. Оба хлопці на це слово аж усміхнулися з утіхи. Кухар при відході наказував:
— А чистенько полоти, нічо бур'яну не лишати.
— Ми будемо чистенько та й борзо,-—відповіли хлопці.
Зараз-таки взялися полоти. Сквапно виривали бур'ян і один на одного наглядали, аби чистенько й хутко. Найбільше наставничав Петрусь: як тільки за котрим завва-жав бур'янець, то зараз сварив:
— А тобі варт гарбату дати? Аді, якого бур'яну лишаєш.
Хлопець оглядався зі страхом назад, виривав крадьки бур'ян і присягався, що чистенько поле.
Грицуня розболіло вухо; він не витримав: став ізразу йойкати, а далі гірко розплакався. Івась поглянув на заплаканого Грицуня та й говорив до Петруся:
— Правда, Петрусю, що я би не плакав, якби мене так по вусі шарнув?
Намість Петруся відповів, хлипаючи, Грицуньо:
— Чому не плакав би-сь, коли пече, як вогнем.
— Не балакай один із другим, але роби! — гримав Петрусь, удаючи наставника.
Хлопці втихали й забиралися щиро до роботи. Лиш як на панських покоях рипнули двері, то всі три ховалися поміж буряки, прилягали до землі, притаювали в собі дух та всею шкірою наслухали, чи не йде хто бити.
IV
Уже надвечір скінчили хлопці свою роботу. Тож підійшли несміливо до кухні і боязко туди заглядали. Як тільки відчинялися двері, втікали хлопці в гущавину й відти зазирали, хто це вийшов.
Виходив кілька разів кухтик, виходила кілька разів якась дівка, а хлопці за кождим разом ховались. Аж врешті діждалися кухаря. Прибігли до нього й сказали, що робота вже скінчена.
Кухар оглянув грядку, похвалив хлопців, що добрі з них робітники, та й обіцяв вислати зараз дівкою гарбату. Хлопці поставали перед гущавиною й дожидали. Справу-валися тихенько: один до одного ані слова не проговорив. Та довгенько ще їм прийшлося ждати, заки дівка вийшла. Але таки діждалися.
Дівка винесла їм чай у старій бляшаній кварті. Всі три протягли руки, але Петрусь, найдужчий, відтрутив тих двох, схопив кварту сам і відбіг набік. Ті два просили дівку:
— Кажи, най лишить і нам!
Але дівка була непривітна і ненависна: щось закляла під носом і пішла до кухні.
Тоді Івась і Грицуньо побігли до Петруся. Витягали до кварти руки й просили:
— Петрусю, Петрусю! Лиши й нам.
Потім хвалили між собою Петруся, аби його піддоб-рити:
— Він добрий: лиш третину вип'є, а решту лишить нам,— говорили й заглядали йому миленько в очі.
Але Петрусь не лишав, а тим двом аж руки дрижали над квартою. А далі не втерпіли й стали хапати руками за кварту. Тоді Петрусь обертався в другий бік. Грицуньо ж і Івась оббігали й ставали йому до очей. Петрусь знов обертався, а ті два знов забігали. Це подобало на таке, неначе ті два чимось невидимим прив'язані сильно до Петруся, бо що він обернувся, то вони мусили бігти круг нього. Ніби Петрусь за кождим оборотом замахував тими двома та й заносив ними довкола себе.