ПІПЛЕ. Гадаю, цього разу вони хочуть пана Ареля.
АРЕЛЬ (спокійно). Добре-добре, я йду до них. Хай піднімаються до мого кабінету.
Піпле бігом виходить.
ФРЕДЕРІК (дістаючи щось із кишені). Тримай, старий, візьми цибулю, так буде швидше. (Він розрізає йому ножичком цибулину навпіл). Поклади її в хустку, і розридайся всередині розмови.
АРЕЛЬ (акуратно укладаючи цибулину у свою хустку). Дуже люб'язно з вашого боку, пане Фредерік. (Трохи вражений). Але ви знаєте, що тільки-но йдеться про гроші, я ридаю як по команді.
Він виходить.
ФРЕДЕРІК (помрежу). Отже? Як там щодо репетиції?
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Вже чверть на дев'яту, ми граємо за п'ятнадцять хвилин, пане Леметр.
ФРЕДЕРІК. Отакої! Мене примусили встати удосвіта заради репетиції, а потім усі пощезали.
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Дехто чекає на вас у фойє.
ФРЕДЕРІК. Мене? Я нікому не призначав зустрічі.
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Вона дуже гарна.
ФРЕДЕРІК. Справді? Тоді, може, й призначав.
На сцену виходить Манірниця, чарівна жінка, яка дріботить і шарудить шовками, із пакунками у руках. Побачивши її, Фредерік усміхається.
ФРЕДЕРІК. Добривечір, Манірнице.
МАНІРНИЦЯ. Я прийшла за моїм вечірнім поцілунком.
Фредерік цілує Манірницю в губи.
МАНІРНИЦЯ. Ти мене вибачиш? Вранці у мене було примірювання сукні у Пейроне, і я вирішила тебе не будити.
ФРЕДЕРІК. І добре зробила. (Пауза). А де ти була після обіду?
МАНІРНИЦЯ. У мого вчителя співу. А ти?
ФРЕДЕРІК. Але… теж у мого вчителя співу.
МАНІРНИЦЯ. Я тобі не вірю.
ФРЕДЕРІК. Я тобі теж. Дивна річ, але цього сезону вчителі співу чомусь не викликають довір'я. (Раптово міняє тон, стає лагідним, чуттєвим, підходить до неї, ніжно обіймає, шепочучи на вушко щось непристойне). Добривечір, моя солоденька. Отже, нині ми вже набавились? Вже поводили чоловіків за ніс, покрутили хвостом на бульварі? Показали ніжку, виходячи з карети? Позалишали свої грайливі посмішки у дзеркалах кав'ярень?
МАНІРНИЦЯ (щаслива і розкута). Так.
ФРЕДЕРІК (звабливо). І скільки ж бісиків ти пускала? Скільки цнотливих поглядів? Скільки хусточок, кинутих мимохіть?
МАНІРНИЦЯ. Десятки.
ФРЕДЕРІК. Отже, вдалий день! Мені потрібно, щоб моя кохана жінка збирала на шляху всі чоловічі бажання, щоб вони обвивали її горло і шию мусліновою хмарою, щоб вона прийшла обважніла, аби упасти мені до ніг.
МАНІРНИЦЯ. Ти тішишся тим, що я подобаюсь, так?
ФРЕДЕРІК. Мені це необхідно.
МАНІРНИЦЯ. Я рідко бачила, щоб чоловік був таким не ревнивим.
ФРЕДЕРІК. І один лише Бог знає, скільки ж ти їх спізнала…
МАНІРНИЦЯ. Нечема!
ФРЕДЕРІК. Вибач. Ні, я не ревнивий.
МАНІРНИЦЯ. Однак ти був таким переконливим в "Отелло"!
ФРЕДЕРІК. То мене загримували.
АНТУАН, ПОМРЕЖ. Пані та панове, слід покинути сцену, перші глядачі вже заходять до залу.
МАНІРНИЦЯ. Побіжу до себе в гримерку. Мені мають надіти перуку, вищу за дзвіницю Нотр-Дам. (Йде, але відразу ж вертається). Але ти мені так і не відповів. Де ти був нині після обіду?
ФРЕДЕРІК. Я ж тобі казав: у мого вчителя співу.
МАНІРНИЦЯ (скептично). У тебе чудовий голос, але співаєш ти фальшиво.
ФРЕДЕРІК. У тім то й річ, уявляєш, скільки у нього роботи зі мною.
Вона злегенька знизує плечима і зникає. Фредерік повертається до помрежа. Той проводжає Манірницю поглядом із гримасою на обличчі.
АНТУАН. Не варто бути довірливим, пане Фредерік. Про Манірницю багато пліткують.
ФРЕДЕРІК. Справді? І що? Що саме?
АНТУАН. Кажуть, що розвести ноги для неї те саме, що розвести руками.
ФРЕДЕРІК (йому смішно). Я це добре знаю. Гадаєш, я кращий за неї?
АНТУАН (знизуючи плечима). Ну, якщо це вам байдуже… Особисто я не люблю жартувати, коли йдеться про почуття.
ФРЕДЕРІК. Почуття, як ти кажеш, вимагають священної свідомої непорушності; почуття постійне, воно триває, воно кидає свій якір у часі. А я здатний лише для чогось ефемерного, мені вдаються лише емоції.
АНТУАН. А кохання?
ФРЕДЕРІК. Я купую його готовим.
АНТУАН. Проте кохання, таке як у Ромео чи Отелло це ж ваша спеціалізація на сцені, пане Фредерік.
ФРЕДЕРІК. Ото ж бо й воно. Уся любов, на яку я здатен, пішла в мої ролі.
Раптово наближається до Антуана і з сяючим поглядом, питає його, як спільника.
ФРЕДЕРІК. Скажи мені, вона тут?
АНТУАН. Хто?
ФРЕДЕРІК. Лебедина шийка…
АНТУАН. Поки що її ложа порожня.
ФРЕДЕРІК. Ти її бачив?
АНТУАН. Як і ви, пане Фредерік, я бачив її лише на виставі, у півтемряві.
ФРЕДЕРІК. Щовечора, вже кілька місяців, я бачу її лебедину шийку, легко схилену до сцени, її ніжну потилицю, таку зворушливу. І жодного разу мені не вдалося розрізнити її обличчя. Я угледів лише очі кольору яшми. Здається, вони, як у кицьки, сяють власним світлом.
АНТУАН. Пане Фредерік, це не означає, що я вами командую, але вам час готуватися…
Фредерік швидко йде.
Він відчиняє двері. Коло повертається, і він опиняється у своїй гримерці.
КАРТИНА ДРУГА
Гримерка Фредеріка Леметра в театрі "Фолі-Драматік".
Тут страшенний безлад, щось середнє між спальнею кокетки і магазином сценічного обладнання. Фредерік підходить до свого гримувального столика і помічає там Манірницю, яка риється в його ящичках.
ФРЕДЕРІК. Що ти робиш?
МАНІРНИЦЯ. Я… (Зухвало). Я робила обшук у твоїх ящиках, читала листи від жінок, щоб дізнатися, чи ти мене не зраджуєш.
ФРЕДЕРІК. Відповідь ствердна. Ти задоволена?
МАНІРНИЦЯ. О!
ФРЕДЕРІК. Ліпше зазирни в зелену шкатулку. Гроші там.
Він відкриває шкатулку, дістає звідти асигнації і кладе на стіл. Манірниця червоніє.
МАНІРНИЦЯ. Я зараз трохи обмежена в засобах…
ФРЕДЕРІК. Обмежена, ясна річ, але не в ідеях. Бери.
МАНІРНИЦЯ (бере гроші). Фредеріку, давай змінимо п'єсу, бо в цій мені нічого грати.
ФРЕДЕРІК (щиро). Та ні, у тебе чудова роль: я постійно тобі про це торочу.
МАНІРНИЦЯ. Кажу ж тобі, що це невдячна роль.
ФРЕДЕРІК. Варто сказати, що ти нічого не робиш для неї. Виходиш на сцену, як у бальний зал, демонструєш свій чарівний голос, звабливі груди, струнку талію… ти зображуєш красуню, але ти не граєш.
У цей момент чути, як у коридорі помреж стукає палицею по підлозі.
ГОЛОС АНТУАНА. Панна Жорж! Панна Жорж!
Панна Жорж входить до гримерки Фредеріка.
ПАННА ЖОРЖ. Скажи мені, Фредеріку, чи ти подумав про те, що я тобі казала? Перечитав "Клеопатру"? (Помічає присутність Манірниці). Добривечір, Манірнице.