— Але чому все це наснилося мені? — спитав.
— Цього пояснити не можу, якщо…
— Якщо?
— Якщо ти не вивідав якось цієї моєї таємниці, бо здається не раз: вивчаєш мене, як піддослідну комаху.
Проказала без осердя чи урази, а м’яко й сумно. Тепер уразився я: була прозірливіша, ніж гадав. Може, аж занадто.
— Дізнаватися про того, кого любиш, природно, Іро, сказав я. — Адже й ти: чи не довідувалася про мене в університеті?
— Гадаєш, це через любов? — спитала, не дивлячись на мене.
— А коли не через любов, то навіщо?
— Ах, покиньмо цю тему, — мляво сказала вона. — Ліпше не вивчати одне одного, а приходити, як до незнайомих.
— Хіба багато в тебе розпитував?
— О, ти делікатний, — прорекла якимсь недобрим голосом. — Але ж примусив про це розповісти.
— Таж, Іро, це справді був у мене сон, який повторився кілька разів.
— Не вірю в такі сни, — сказала й усміхнулася загадково. Зрештою, одного від тебе хочу: не будь надмірно ревнивий. Не хочу тебе втратити, хоч часом… часом мені також здається, що ти — мій сон.
22
Отака, скажемо, дивовижа. Здається, ми одне одного не розуміли. Власне, не те, точніше: наші дороги чи річки, хоча й наблизилися, але продовжували текти паралельними руслами, не поєднуючись. А може, ще складніше. Щодо цього є дивовижна притча, оповіджена давнім поетом Мартином Пашковським, з першої половини XVII століття, яка зветься "Руська історія про Кінську Воду і Дніпро", де йдеться про дивне з’єднання названих рік: Дніпро, як звичайно, тік своїм руслом, а Кінська Вода — інколи до нього паралельно, то з одного боку, то з другого, а потім, добігши до Кам’яного Затону, вливалася в Дніпро, але з ним не поєднувалася, тобто текла як ріка в ріці, згодом, примхливо погнівившися, знову попливла, відділившись від нього, і вже ніколи з головною рікою не зливаючись.
Це загальне міркування, і належить воно не тому закоханому молодикові із шістдесятих років, коли це все відбувалося, а людині похилого віку із самого кінця століття, умудреного, сказати б, досвідом. Однак і тоді, з далеких літ, я мав рису, яка залишається й до сьогодні: намагаюся речі й події зрозуміти, отож коли провів Іру до електрички (знову не захотіла, щоб їхав з нею до Києва, хоча й пропонував) і коли поїзд її від мене відібрав, не міг не розмислити того, що відбулося, а відбулося немало, хоч би й те, що ми формально, отже, офіційно, освідчилися, а це значило: повністю перейшли із стану людей, що випадково зустрілися, у стан погоджено закоханих. Мав рацію, коли звістив, що відтепер маємо одне щодо одного певні зобов’язання, які, зрештою, і єднають закоханих, відтак у своїх стосунках піднеслися на щабля вище. Але залишилися й загадки. Деякі розтлумачити просто: чому, наприклад, бачачи, що я не хочу повертатися до історії з візитою до господині, і вирішивши взаємно туди не йти більше, вона все-таки цікавилася, притому кількаразово, щó мені сказала господиня після того, як я повернувся додому. А це значило, що її турбувало: чи не довідався я про її стосунки з учителем фізкультури. Там була історія неприємна й неприглядна, отож бажала, щоб я її не знав. Друга проста річ: хоч і не наполягав, щоб пояснювала, чому прийшла до мене не дівчиною, а жінкою, ще й досвідченішою від мене у справах кохання, оповіла романтичну історію з поетом, якого відбила в подруги, хоча й зазначила, що закони дружби шанує, пов’язавши це з історією, що мені й справді приснилася. Але чи правдива ця розповідь і чи не є, скажемо, белетристичним опрацюванням мого сну? Чого цим досягала? А того, що ніби оповіла чи пояснила, чому прийшла до мене займана, а водночас, використавши мої дані, про себе таки не оповіла нічого, бо, відверто кажучи, і я тоді не вірив, що такі речі — сон як відбиток реальності, не мого, а іншого життя, якого не відав, — можуть отак метафізично з’єднатися. Тепер же, в похилих літах, вважаю, що такі речі можливі, але тоді, вихований на спрощених, ба примітивних матеріалістичних засадах, я спрощено розумів і бачив світ та людей, цілком виключаючи наявність незбагненних колізій або ж їхню апріорну природу, бо речі можуть поєднуватися не лише через житейські дійства, а й через логічну, отже, мислительну, позадосвідну сферу, не кажучи ще про складну систему почуттів та передпочуттів, яка також часом буває вища від нашого збагнення. Доказом, що це й справді так, і була її поведінка. Так виказала переконання, що вивчаю її, як піддослідну комаху, і це, треба признати, була правда, але подієвих, реальних причин для такого висновку я й справді не подавав, отже, вона передпочуттєво чи надпочуттєво пізнала, що я її пильно досліджую і що її система захисту власних таємниць не була цілком ефективна, а що такі таємниці існували, факт доконаний — ось звідки її признання, що часом мене боїться, хоч я їй нічим не загрожував і не погрожував; боялася, отже, не мене, а того, що я ті таємниці відкрию, ніби тому, що не хотіла мене втратити. Тож коли б я її таємниці розгадав, могла б мене втратити? Відтак дурити мене їй здається безпечнішим, аніж просто й чесно розповісти про себе правду. Можливо також, що страх виникав у ній, коли відчувала амплітуду моїх мислительних абсорбцій, тобто коли інша особа ніби всмоктує, чи вбирає в себе, чи опановує чиєюсь (у даному разі її) думкою, а щодо цього достатньої мисельної опірності бракує. З другого боку, на все можна подивитися простіше: звичайна річ, коли дівчина, бажаючи приподобитися хлопцю, подає себе не в реальному, а прикрашеному, ідеалізованому образі. Так само чинять і хлопці, інколи немилосердно дурячи дівчат, особливо коли бажають їх звести для тимчасового задоволення, імітуючи серйозні стосунки. Тож зачинається між ними химерна гра, покладена на взаємному одурюванні, і тільки потім, коли мету осягнуто (у дівчат — заміжжя, у хлопців — задоволення), обоє поступово починають відчувати, що зійшлися між собою не через з’єднання в одну іпостась, а через фальш і облуду, отже, залишилися цілком чужими людьми, котрі реально з’єднатися не можуть, бо їхнє з’єднання стало можливе тільки в імітованім варіанті — ось причина, чому у світі стільки нещасливих подруж. Я ж Іри не дурив, а коли й утаював те, що довідувався про неї, то лише з однієї причини — також не бажав її втратити, а те, що вивчав її, як піддослідну комаху, було елементарною засторогою перед вищеназваним одурюванням. Але тут я припустився істотної помилки: оте творення в собі ідеального образу в дівчини може бути пом’якшеною формою пізнання одне одного, призвичаюванням до того реального, чим є кожне, адже рано чи пізно реальне бере гору над імітованим і, як знімок на фотопапері, поступово проявляється, чи хочемо ми того, чи ні; з другого боку, обурюючись на те, що вона для мене ніби піддослідна комаха, все про мене також вивідувала і знала значно більше, як я про неї. Але тут починаються і складнощі, адже в нас творилася не тільки власна історія, але історія, я б сказав, подвійна, яка накладалася на історію наших батьків, отож Іра мала повну рацію сказати, що цікавилася мною в університеті не через любов до мене. Окрім того, між нами була й істотна відмінність: я не мав таємниць, які хотів би від неї приховати, бо роман до неї в мене був лише один та й то у віці надто юному, а отже, майже на платонічному рівні, далі від поцілунків у нас із тією першою дівчиною не пішло, отож прийшов до неї, як чоловік, незайманий, ідеалізованого образу із себе не творив, а подавав таким, як є, але біда в тому, що Іра була цілком переконана: дурю її так само, як вона мене, отже, чинила те не раз безпредметово. Наприклад, не вірила, що піщана коса в Азовському морі мені приснилася, а вона мені таки наснилась; гадала, ніби візиту до господині я вигадав із вивідчою метою, але було, як тут описано: допитувала господиня Іру цілком без моїх побудок та прохань, а зі своїх інтересів; пильнувала тих моментів, коли я зміщував правду, наприклад сказав господині, буцімто ми однокурсники, тощо. Саме тут і був між нами найбільший дисбаланс; зрештою, подумалося мені, є немало подруж, які погідно й добре живуть, а їхні інтимні таємниці з минулого чи й теперішнього приховуються так пильно, що залишаються невикритими, отже, нерозгаданими, і це чиниться для спокою в домі, який через застережні заходи таки зберігається, бо коли в Біблії сказано, що все таємне стане явним, то це правильно не щодо людини до людини, а тільки стосовно людини до Бога, а в людей немало залишається таємного, яке таким навіки й залишається, і, може, це велике благо для обох супряжників. А ще є поняття так званої "святої брехні", коли неправдою оберігають людину від потрясінь, бо правда буває не раз убивча. Отже, як сказано у книзі Йова: "Тільки Бог не чинить неправди", хоча в Єремії стоїть: "Горе тому, хто будує дім неправди" —обидві істини однаково сутні.