— Знову висловлюєшся патетично? — спитала томливо Іра, мені здалося, що саме так і повинні говорити жінки, готові до з’єднання. І я знову почав ловити її губи, але крутила головою, ніби мала цілуватися сьогодні вперше.
— Стривай! — сказала тверезо. — Приготуюся. Але не на листі, там брудно, а на траві. Хочу трави!
Цього разу патетично, за її висловом, промовила вона, і я покірливо відступив.
— Але там вогко, — попередив.
— Для мене вогко, не для тебе, — мовила, неквапно й акуратно скидаючи колготки. — А я хочу трави!
— Простелити піджака? — спитав послужливо.
— Господи, який ти тверезий! — мовила томливо, лягаючи. — Я ж уже сказала! Іди!
Не пішов, а впав, бо побачив розхилену переді мною землю, червону всередині, бо там уже запалав вогонь. І я захотів спалитися — байдуже, чи воскрешусь у ньому, чи перетворюсь у попіл, отож потрапив у палахкітливу піч чи ніч, щасливо в ній спалюючись. І коли мій дух вихлявся на верхів’ї полум’я, прошепотіла:
— Не стримуйся, усе зробила, що треба! — і застогнала, вишептавши: — Господи, як дивно пахне трава! Хочу її!
Мені ж і цього разу здалося, що трава має запах, як недавно квітка сон, запах її духів, бо це й був найкращий сон.
21
Потім сиділи на зваленому стовбурі дерева, саме тому, на якому перед цим провів акта самоосудження, і вона спитала навпрямки: звідки я довідався про піщану косу в Азовському морі? Я поклявся, що це справді було видіння.
— Дивно, — мовила, — адже про те нікому не розповідала. Розкажи ще раз, що тобі снилося?
І я знову в деталях розповів про повторюваного сна.
— Був і катер, — сказала задумливо, — але не романтичний Летючий Голландець, це вже ти придумав, були й гуляки, але вони на косу не висідали. І усамітнилася я там, звісно, не з тобою, з іншим. Бачу, що треба про те розповісти.
— Нічого не треба, Іро, — мовив тепло, — а тільки, коли хочеш. Розповідай тільки те, що бажаєш.
— Але ж знаєш, що я не дівчина?
— Так, — сказав. — Але мене це не те, що не обходить… Просто, що є, те є. Тому й не розпитувався.
— Справді так уважаєш?
— Так, бо то було до нашої ери і змінити тут щось годі.
— Отже, тобі байдуже, що було до нашої ери?
— Ні, — сказав я. — Але кожна людина має право жити за власною волею. А ти до мене ту волю мала.
— А тепер не маю? — спитала глухо.
— Скажу знову-таки патетично, хоч цього не любиш, — прорік. — Тепер ми пов’язані таїною з’єднаної плоті. Отже, тепер, як і я, не маєш ні волі, ні права.
— Ти ревнивий? — спитала. — Терпіти не можу надмірно ревнивих.
— Ревнивий, як і всі закохані, не більше. Тобто не надмірно.
Знав, чому казав цю фразу. Вона коротко глянула, і знову ніби блискавка спалахнула. Зрештою, про ревнивість свого батька розповіла сама.
— По-моєму, ти ще не зголошував, що кохаєш мене.
— Хіба це не очевидно? — спитав я. — Чи хочеш формули?
— Хочу формули, — відповіла, не дивлячись на мене.
— Кохаю тебе, Іро, — м’яко сказав. — А ти? Любиш?
— Звісно, люблю, — мовила легко. — Ось ми і освідчились. Тепер будеш випитувати?
— Ні, — прорік. — Але коли захочеш щось розповісти, будь ласка.
І вона розповіла про свою пристрасть до туристичних мандрівок: щоліта рушає в тій чи тій компанії, яка збирається стихійно, але нікóли та сáма, хоч і з постійним компонентом. Інколи ці мандрівки піші, часом байдарками, зрідка автомобілем — це тоді, коли в їхній компанії з’явився власник авто, потім він од них відійшов, а останнім часом її дедалі більше вабить море, тож кілька останніх років їздить тільки до Криму, часом і сама в дикий спосіб — мабуть, старшає і компанії починають їй набридати.
— А де ж спиш? — спитав я.
— Звісно, у наметі, — усміхнулася. — І поки що ніхто на мене не напав і не робив спроб зґвалтувати. Мене якось поважають, хоча й дивуються моїй сміливості.
Але на Азовське море вона поїхала з подругою і з її не так коханим, як приятелем, на якого подруга тільки клала око і бажала, щоб їхні стосунки перейшли в серйозні.
— Той хлопець уважав себе за поета і справді писав вірші, до речі, непогані — повсякчас їх нам декламував.
Отже, її подруга, оповіла Іра, зовсім не боялася, що той поет перекинеться до неї, Іри, була-бо непорівнянно краща: струнка, і білява, синьоока, любила спорт, тож Іра побіч цієї самовпевненої красуні здавалася бридким каченям.
— Гарні дівчата, — сказав я, — спеціально вибирають собі в подруги гірших за себе. Це, здається, закон.
— Можливо, згодилася Іра, знову метнувши в мій бік блискавку, адже припустився нетактовності й ніби ствердив, що вона, Іра, таки не зовсім гарна, а кому з дівчат таке сподобається?
— Вибач, поспішив поправитися. — Для мене ти найгарніша!
— Знову брешеш чи компліментуєш! — згукнула вона. — Знаю, що не найкраща. Творú краще сумнівні афоризми, ніж сумнівні компліменти.
— Чудово сказано, знову підлестився я. — Отже, він перекинувся до тебе?
— То було дивовижно! — захоплено сказала. — Такий красень, поет — і раптом почав виявляти більше інтересу до мене, ніж до Люди. І це попри те, що я ніяк його до того не заохочувала: закони дружби шаную. Але продовжував упадати біля мене, Люду ж просто ігнорував. Вони посварилися, бо заревнувала, тоді зібрала речі й поїхала. От ми й залишились удвох, знайшли ту косу, що глибоко входила в море, і там оселилися.
— А потім?
— Потім, коли стало треба повертатися, він сказав, що це в його житті найкраще літо, отож хоче, щоб воно навіки таким залишилося. Через це нам не треба продовжувати стосунків. Я згодилася, хоч мені те було нелегко. Але, здається, мав рацію: були парою неспівмірною.
— І ніколи з ним не зустрічалася?
— Ніколи! Через кілька років поїхала туди сама: вроїлося в голову, що коли поїду, знову його зустріну. Ішла тією косою схвильована, а коли дісталася до місця, де стояв наш намет, знаєш, що побачила? Стояв там припнутий і посаджений на пісок той-таки катер, але поіржавілий і цілком покинутий. І це мене так уразило, що напнула там намета і провела кілька прекрасних і самотніх тижнів. Відтоді я полюбила самітне літування.
— Чекала його?
— Спершу так, а потім перестала, бо те, що прекрасне, нетривале і ніколи не повторюється. Сам же казав: "Кохання це і є патетика, поки стане димом". Отож воно й стало димом.