почав говорити, мовби роздумував уголос. — Копійка, Софіє Кирилівно,
— це таємниця велика. Відстань сантиметрами міряється, вага — грамами... Але візьміть так: грам масла і грам заліза. Ніби одна мірка...
— Для фізики — одна, — уточнила я.
— Отож! Я все життя про перенесення енерґії розмірковую. Ось хто
мене добре розумів — дядько ваш!.. Тепер Павло Михайлович допомагає. Він наукову роботу пише. Може, й кандидатську захистить. Ми з ним
інколи до третіх півнів засиджуємось... То ви, Софіє Кирилівно, звернули
увагу на оцю різницю: грам масла і грам заліза?.. Мені освіти бракує.
Ейнштейн — не для моїх зубів. А без нього тут не обійдешся. Це вже
для Павла Михайловича шматок роботи. Я йому все своє передав, а він
сучасну наукову базу підводить. Тімірязєвська академія — не фунт родзинок. Велика сила!..
— Разом пишете, чи він сам? — запитала я, маючи на увазі авторське право на працю.
Осадчий посміхнувся.
— Хто автор?.. Павло Михайлович досвід нашої хати-лабораторії
підсумовує. Фактично про мене пише. Але то не просто історія Чорного
поля. Так земля зветься, де я перед війною сто одинадцять центнерів з
гектара зібрав. За тридцять років аналізи маємо. Не та земля, зовсім не
та!.. Є ще в ній сила, звичайно. Не всю висмоктали. Але вже такого
врожаю не візьмеш...
Осадчий увімкнув електрику. Ще не вечір, але дуже хмарно. Карпо Трохимович стояв посеред хати, високий, ставний, чимось дуже схожий на того дуба, якого ми оглядали з Павлом. Обличчя в нього натхненне, кожна зморшка світилася радістю пізнання — адже ж те, що він зараз говорив, сягало так глибоко в Сонце й Землю, як сягає коріння тисячолітніх велетнів, їхнє гілля — це ж бо також коріння. Коріння, котре вростає в Сонце. А могутній стовбур є провідником поміж космічною і земною стихіями.
Таким двоєдиним, двосяжним — Сонце й Земля! — виглядав зараз і Карпо Трохимович Осадчий.
— А життя?.. Енерґія життя... Енерґія рослин, тварин, людей. —Обидві його руки були підняті догори й час від часу торкалися невисокої
стелі. — Справжнім носієм енерґії на планеті є тільки життя. І ось, бач, у
науки немає іншої одиниці виміру для цієї енерґії, окрім копійки... Так чи
ні, Софіє Кирилівно?
Я змушена була погодитись:
— Так, Карпе Трохимовичу.
Я знов повернулася думкою до Василевої праці. Меркантилісти виводили всі суспільні багатства із грошового обігу. Це, звичайно, сліпота: гроші самі по собі нічого не творять — творять люди, використовуючи сонце, гумус та законсервовані в глибоких надрах біологічні залишки попередніх епох — вугілля, нафту. Все це не що інше, як сонячна енерґія, в різні часи захоплена земною кулею й перероблена на живі організми.
І наш труд, і зусилля природи, котрі ми використовуємо для розвитку земної цивілізації, вимірюються центами та копійками. Ерґи, джоулі — то одиниці виміру, котрі можна застосовувати лише у мертвій природі. Для виміру біологічної енерґії вони непридатні. Отже, можна сказати, що гроші — то є міра земного життя.
Осадчий потягнувся до снопа, зірвав колосок, зважив його на долоні. Такого могутнього колосу я ще ніколи не бачила.
— Ось яка одиниця ніколи не відімре, — посміхнувся Карпо Трохимович. — Єдина рушійна сила всього живого. Вона й карбованцеві надає ваги. А синок ваш... Він у мене якось ночував. Дуже ваш Сергій мене
порадував! Ясна голова в хлопця. Вони тепер легко науку засвоюють.
— Ви давно його бачили?
— Кого? Сергія?.. Минулого тижня. Він себе летючим голландцем
називає. Нині тут, завтра там. — Трохи стомлений від бурхливої мови,
Карпо Трохимович присів до столу й майже зашепотів: — Знаєте, скільки
ми енерґії за тридцять років із Чорного поля вибрали?.. Всі наші стави на
гарячу пару перегнати можна. А там водиці чимало... Якби греблю роз
мило, то й села б унизу позносило... То ж їстівна енерґія! Не для казанів,
а для шлунка. А від шлунка — до мозку. Отоді вже вона стає енерґією духу. І книги, й винаходи — все, все від неї походить. А ми її ні за цапову душу — в море, в океан!.. Ось у чому вся заковика, Софіє Кирилівно. Як її тепер повернути в землю? Без карбованця не повернеш. Та не туди ми колгоспні карбованці витрачаємо. Через те Павло й завівся з секретарем райкому. На ножах живуть...
Павло зайшов у хату о десятій вечора. Він був до того схвильований моїм приїздом, що не міг вимовити слова. Так виглядав, ніби наскрізь промерз у дорозі. А може, й справді промерз? Людині не тільки того тепла треба, котре від печі струмує. Добре, хоч Карпо Трохимович близько — є з ким думками поділитися.
Так мені жалко його зробилося! Я наблизилась до Павла й зашепотіла перше, що впало в голову.
— Знаєте, я недавно в тумані на лосів наштовхнулася.
— Лосі? — перепитав Павло.
— Вони недавно прийшли в наші ліси... Із Білорусії, мабуть.
— А-а...
Грілися вишневою наливкою, вечеряли пряженею та вареною куркою. Карпо Трохимович почував себе якось незручно — ніби він зайвий. Зодягнувся й хотів уже було кудись втекти — мовляв, у хаті-лабораторії забув електроплитку вимкнути, — але я його зупинила. Та й Павло так на нього глянув, що Осадчий одразу ж відкинув свою недоречну вигадку.
Я провела Павла Михайловича до воріт. Постояли трохи під дощем. На прощання він поцілував мою руку — все ж таки не лише сільське заховання одержав, а й у столиці вчився. Так я пожартувала після його поцілунку.
— Софіє Кирилівно! Лишайтеся. Назавжди лишайтеся... Я вам завтра
наше село покажу. Ви його полюбите. Шкода, що погода зіпсувалася. Ми
б з вами коропів наловили... Лишайтеся, Софіє Кирилівно. — І несподівано додав: — А про те, що Сергій привіз... Пригадуєте? Не хвилюйтеся.
Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.
Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: "Лишайтеся!" За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.
VI. ПОКИДАЮ САНАТОРІЙ
Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них їде особа не сповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися з посмішку, не підкоряючись наказам розуму.