Отже, Семенівка тепер повинна бути вельми мальовничим селом. А де ж будується Нова Семенівка?..
Проте межигір'я було не повністю забудоване — воно таке велике, що там кілька сіл розмістити можна. Нова Семенівка, напевне, будується нижче або вище...
Доки я про це роздумувала, біля мене спинилася біла "Волга". Я впізнала: це ж та сама, яка за Павлом колись приїздила, а він її відпустив. Водій, вийшовши із машини, привітався зі мною, мов з родичкою.
— Куди вам, Софіє Кирилівно?
— Та, може, в Семенівку.
Не знаю, чому я так вирішила. Дорогою потім виправдовувалася перед Степаном — так звали водія.
— Можливо, син туди поїхав. Я його не застала в "Сільгосптехніці".
— Це недалеко, — заспокоїв мене Степан. Грейдерна дорога була
розквашена дощами й розбита машинами, які возили буряки. Але хлопець так вправно перескакував калюжі, що міські таксисти могли б лише
позаздрити його майстерності.
Ставків у Семенівці виявилося тільки два, але вони були великі, повноводні. Хати збігали до них терасами. Дерева ще не скинули пожовклого листя. Особливо багато було тополь. Я не звикла до цього дерева — наші хуторяни тополь не садять, бо в нас і так зелено.
— То вам до колгоспу? — запитав Степан. Я завагалася. Трохи подумавши, запитала:
— А де ж будівництво?
Степан, розвернувши машину, зупинив її, потім показав:
— О-он... Бачите?..
Там, де починався верхній ставок, стояла майже готова водокачка. Це було кілометрів зо три від старого села — вгору по межигір'ю. Я пам'ятала опис макета у Серґієвому зошиті, але тут, на природі, нічого не впізнавала. Готових будинків іще не видно — подекуди можна помітити лише цегляні стіни, виведені під дах. Але крокви поки що не ставили.
— Ви часом не знаєте Осадчого? — запитала у Степана.
— Хто ж не знає Карпа Трохимовича? — засміявся водій. — Його
далеко знають.
— Якщо можна... Давайте заїдемо до нього.
— Глина розмокла. Забуксуємо, Софіє Кирилівно.
— Тоді не варто.
— А! Будь що буде! Трактором витягнуть. — І, хитрувато примру
жившись, додав: — Я скажу Павлові Михайловичу, що ви приїхали.
Я зіщулилась від такої прозорливості. Тіпун тобі на язика, лукавий кмітливцю! Ти пояснив мені те, чого я й сама про себе іще не знаю. Хіба ж я до Павла приїхала? Просто сина розшукую. Та, може, Карпа Трохимовича провідати хочу. А до чого тут Павло? Ну, звичайно, ми знайомі. Так то ж завдяки Осадчому.
Хата Карпа Трохимовича стояла по той бік межигір'я — на самісінькому белебні. Хоч це було й нелегко, але ми, переїхавши греблю, все ж таки якось до неї видерлися. Машина час від часу буксувала, я радила Степанові вертатися, але він мене запевнив, що йому також треба побачитися з Осадчим.
Карпа Трохимовича застали за роботою — сажу трусив. Все ще міцний, кремезний, він стояв перед нами з віником, обмотаним чорною ганчіркою, і відром у другій руці. Рукави старого піджака по лікті засукані, руки та обличчя в сажі. Лише козацькі вуса біліли первозданно та мудрі очі сяяли молодо.
— Софіє Кирилівно! — зрадів Осадчий. — Та невже ви? Очам своїм
не вірю. Ну, проходьте, голубонько, в хату. Ото вже радість!
Степан про щось пошептався з Осадчим — та й одразу ж вирушив геть. Я подумала: чим же тепер звідси виїхати? Але заспокоїлась на тому, що Карпо Трохимович якось про мене подбає.
Не стану марнувати слів на опис хати Осадчого — вона в нього така ж сама, як у більшості сільських людей. Крита шифером, підлога дерев'яна. Велика піч ділила її на дві половини. Оце, власне, й усе, що можна про неї сказати.
Лише те було незвичайним, що це ж таки хата старого вдівця, а тут все в доброму порядку — хіба що піч треба побілити, бо лишилися на ній сліди від сажі. Та ще стояв у кутку високий пшеничний сніп — стебла на очерет схожі.
— Це довоєнна? — запитала я в Осадчого.
— Ну що ви, Софіє Кирилівно? Де вже їй зберегтися? Цю пшеничку
я в себе на городі виростив. Скидайте плащ. Ось я тільки вмиюся... У печі
запалимо. Я, мабуть, на старого чортяку схожий.
— Ми недавно теж...
— Павло мені розповідав. Шістдесят гектарів вигоріло! Спробуй те
пер виростити. Чи хоч знайшли, хто підпалив?
— Ні, не знайшли.
— В старі часи люди паліям самосуд влаштовували. Тоді це сім'я
бісівське менше плодилося.
Карпо Трохимович, залишивши мене в хаті, кудись вийшов. Незабаром з'явилася літня жінка й почала поратися біля печі. Жінка виявилася неговіркою, та все ж я дізналася, що вона двом мужикам жити допомагає — Павлові й Карпові Трохимовичу. А вони, слава Богу, її в біді не залишають: із хвороб витягнули, хату відремонтували.
Карпо Трохимович повернувся виголений, зодягнений у білу вишиту сорочку та в трохи старомодний костюм. Штани заправлені в хромові чоботи.
Помітивши, що я переглядаю книжки, — а їх тут чимало, — Осадчий сказав:
— Розумно люди пишуть. Далеко наука пішла. Одного розжувати не
можуть. Ну, скажімо, що таке копійка? Ніде я про неї путнього писання не
помічав.
— Про гроші?..
— Так. Воно ніби все зрозуміло, а не дуже. Те, що копійкою труд
міряється, тепер і школярі знають. А я гадаю, що її справжня природа ще
не досліджена.
Осадчий виглянув у вікно, що зарябіло від дощових краплин. Заклопотано пошкрібся пальцями в потилиці.
— Чи догадаються хлопці за Павлом грузовика вислати? Степан вчасно вискочив. Наші дороги не для такого тендітного транспорту.
Я несміливо подала голос:
— Мені теж треба.
Осадчий рвучко обернувся, його обличчя на якусь мить застигло від подиву.
— Що це ви таке сказали? Щоб я оце вас відпустив... І не думайте!
Влаштовуйтесь, як дома. Ось наша господиня хатні черевички принесла.
Скидайте чобітки. Бо то для ноги вредність велика.
Я підкорилася. У печі спалахнула солома, відразу ж хата мовби ожила — в її грудях живий дух пробудився.
— Може, відпочити з дороги хочете? Ось ваше ліжко. Не буду вам
голову морочити. Відпочивайте. А Павло повернеться, то вже й повечеряємо.
— Я не стомилася. Ви про гроші почали говорити. Продовжуйте,
Карпе Трохимовичу.
Він дістав тютюн, понюхав зі смаком.
— Раніше нюхали... А воно, я вам скажу, хоч іншим не шкодить.
Тільки тобі самому. Оце б такого диму вам напустив... — Пересвідчившись, що я вже нікуди не поспішаю і готова слухати, Карпо Трохимович