Ми з Ніною приготувалися до гіршого — тому сприйняли вирок із деяким полегшенням. Ніна крізь сльози шепотіла:
— П'ять — це ще по-Божому. Я встигну університет закінчити... А ви
як гадаєте, Софіє Кирилівно?..
Я ж гадала ось як: безневинну людину на п'ять років кидають у страхітливе рабство — такого і в Древньому Римі не знали! — а ми, найрідніші люди, радіємо: "Це ще по-Божому". Що ж то за світ такий настав? Що ж то за державу ми витворили?
Але Ніні цього не сказала. Навпаки, підбадьорила її:
— Так, Ніно. Шлюб у студентські роки — явище не типове. Буває,
звичайно. Але розумні люди утримуються.
В Семенівку переїхала відразу ж після суду. Дуже на тому Сергій наполягав. Перед тим, як його мали відвезти в табір, нам дали, можна сказати, телефонне побачення: ми бачили одне одного через товсте скло, а розмовляли за допомогою телефону. Сергій виглядав доволі бадьоро — мабуть, він давно привчив себе до думки, що доля приготувала для нього оце випробування. Сміявся, жартував і навіть мене настроїв на оптимістичний лад. Дуже був задоволений, що ми подружили з Ніною.
— В Семенівку, мамо, в Семенівку. Там твоя родина.
Воно й справді так: гностики з давніх часів гуртувалися в родини не за кровними ознаками, а за духовними. Зимовими вечорами я запалювала в печі, бо ми всі троє любили погомоніти біля живого вогню — і я, і Павло, і Карпо Трохимович. Це й була наша духовна родина.
Десь уже в березні, коли сніг зійшов, ми сиділи біля печі. Електрику вимкнули, бо вона заважала відчувати нашу зріднілість з живим березовим вогнем. У хаті панував затишний, ніби навіть одухотворений, напівморок. На стінах і стелі вигравали рухливі одсвіти полум'яних язиків.
Раптом я побачила у вікні якесь незнайоме обличчя. Воно було не старе, оздоблене акуратними вусиками. Я наступила Павлові на ногу й тихо шепнула:
— Поглянь на шибку.
Павло рвучко обернувся до вікна — і обличчя одразу ж зникло. Павло хутко метнувся до дверей, я ледве спіймала його руку.
— Не ходи!
Але він не послухався — зник за дверима. Хвилин через десять повернувся й розчаровано сказав:
— Втекло, бісівське насіння. Це не з наших. Видно, з київських
топтунів.
Тоді Карпо Трохимович сказав такі слова, яких я не забуду до кінця днів моїх:
— Держава ця впаде незабаром. Впаде обов'язково. Може, років
двадцять протримається, не більше. Як це в Біблії сказано: Бог з-під неї
забере хлібну основу. Доки ж цього не сталося — нас ніхто не зрозуміє.
Але треба, щоб потім зумів хтось пояснити людям, чому це сталося. Бо
то ж таки йо-йо-й як не просто! Мого пояснення не приймуть — тут
сучасна наука потрібна. Василь це здужав, царство йому небесне. Бережіть його працю, благаю вас. Бо якщо наука цього не осягне — рід
людський на землі увірветься.