— На хуторі.
Макариха зміряла його непривітним поглядом.
— Побачимо, хто кого перехитрує. Я тут кожну деревину знаю. Раніше зайняти треба, зарубки поставити... Як ви без мене в темряві розберетесь? Хмизу скільки завгодно, а чогось путнього... Ну, спробуйте.
І вийшла з хати, не попрощавшись. Ми з Павлом перезиралися безтямно, а Надійка, виявляється, все вже знала.
—Людей наїхало, по хатах ночують... Там же багато доброго дерева, на крокви годиться. Тепер його корчувати треба. Лісництво оголосило: хай забирає, хто хоче. Без грошей. Аби швидше викорчували. А таке
швидко між людей розноситься.
Ось воно що! І як тієї Макарихи на все вистачає?
— Та в неї ж є хата, — зауважила я наївно.
Надійка посміхнулася.
— Таке скажете!.. Через місяць з руками відірвуть. Добрий заробіток
буде.
Я зрозуміла, що вона також туди збирається, де серед чорних пісків стирчать обгорілі сосни.
Надійка постелилася в запічку й відразу ж заснула. Я постояла серед хати, доки Павло біля ліжка шарудів, а потім і собі шугнула під ковдру.
Моє ліжко стояло в другій кімнаті, але я добре чула, що Павло не спить.
Вранці застала його на ногах. Рукава підкотив, то й не помітно, що вони короткі. Штани в нього знайшлися в чемоданчику. А піджак не обов'язково зодягати — зараз тепло.
Надійки вже не було й близько, ще вдосвіта, напевне, з Макарихою пішла. Чи, може, без неї — сама для себе. Дивись, до вечора повне подвір'я чорного дерева натягає. Може, й на корову заробить.
Дорога, по якій я недавно проводила Сергія, тепер бігла серед чорних списів, котрі вчора шуміли зеленим гіллям. Страшне видовище! Сергій буде тяжко вражений.
А люди працювали пилками й сокирами — сотні людей з довколишніх сіл. Ревіли навантажені обгорілими соснами грузовики. Вся площа була потовчена колесами, пісок на ній перемішався з попелом.
— Завтра й хмизу не лишиться, — сумно зауважив Павло.
На шосе він мене вже не умовляв їхати в Семенівку. Довго дивився в очі, потім тихо мовив:
— Даруйте, коли щось не так.
— Що не так? — прошепотіла я.
— Ну, сказав, може, зайвого...
Мені сподобалась ота стриманість. Я відчувала, що сьогодні його слова не могла б сприймати серйозно. Напевне, він це зрозумів. А може, нам на душі гірко сипався той попіл, що вітер над згарищем носить.
Серед суцільної чорноти зблискувало проти сонця пляшкове скло, — воно тепер оголилося, бо трави всюди вигоріли. Скільки ж його набито!
Сонячні зайчики не втішали ока — їх відкидали скляні різаки, що калічать не лише ноги, а й душі людські. Можливо, десь там зблискував золотий браслет.
ІІІ. ОСІНЬ НАСУВАЄТЬСЯ
Хуторець був завалений чорними колодами, довгим жердям та схожим на списи хмизом. Як і завжди, найбільш спритною виявилася Макариха — вона стільки лісу перед своїм парканом навалила, що майже загородила вулицю. Надійка теж не дуже відстала.
— Як це ви здужали? — допитувалась я у Надійки.
— Хлопців з гуртожитку покликала. Ми ще звечора умовились.
То був чималий прибуток, але хуторяни йому не раділи: тяжко переживали лісову пожежу. Любили вони дорогу до автобусної зупинки. З кожної хати хоч одна душа щоранку по ній на роботу поспішає. Чи на цегельний завод, чи на якесь будівництво. Баби та діди сторожування для себе знаходили.
У суботу приїхав Сергій. До нього також докотилася чутка про пожежу. Ні, Павла Михайловича він не бачив — "Сільгосптехніка" далеченько від семенівського колгоспу. Сергій через те знав про пожежу, що про неї всюди гомоніли по селах. Він не впізнав рідної дороги. Пройшов дощ, згарище вже не таке чорне. Там, де раніше молодий ліс шумів, лишилися зелені острівці. То були дуби та берізки з обпеченим листям. По них видно, що пожежа нагадувала вибух: якби вона довше тривала, то и листяні дерева не змогли б вистояти.
Посумували ми з Серґієм та й про інше заговорили. Він був переповнений новими враженнями. Квартиру знайшов одразу — у якоїсь вдовиці. Я їй позаздрила трохи — бач, неждано-негадано випало жінці щастя. Сергій і в господарстві допоможе, і добрим словом душу порадує. Та й сам, звичайно, без жіночого піклування не залишиться. І гарячий сніданок йому приготують, і вечеря не забариться.
Це мене трохи заспокоїло. Але все інше глибоко турбувало.
Сергій, мабуть, справді ставився до своєї нової роботи, як до вивчення світу. Бачити, знати, власними ногами землю міряти було його потребою з дитинства.
— Тепер усе інакше, — пояснював мені Сергій. — Техніку передали
колгоспам. В нас вона тільки ремонтується.
— Це хіба краще?..
Сергій відповів не одразу. Я розуміла його вагання: хіба ж він знає, як було раніше?
— Що тобі сказати? Хліб як забирали, так і забирають. Щось там
сплачують. Але то більше для годиться.
— А в тебе ж яка робота?..
В це запитання було вкладено більше, ніж Сергій догадувався. Мене ось що непокоїло: чи припаде йому до серця нова професія? Баштовий кран він любив. "Сільгосптехніка" покликала його не тому, що іншої стежки в житті не бачив. То були, можна сказати, внутрішні настанови, пов'язані зі ставленням до природи взагалі та до землі зокрема. Але про природу можна роздумувати й сперечатися далеко за межами "Сільгосптехніки".
Тут ось що важливо: чи полюбить він людей, серед яких йому доведеться жити? Вони вже не селяни, але ще й не робітники. Це серединна ланка, яка є провідником між селом і містом. Промислова енерґія через них передається землі. Але чи зуміє Сергій відчути себе там своєю людиною?
Очі в Сергія засвітилися. З радістю й гордістю він почав розповідати мені про свою роботу. Працює електрозварником на "летучці". Так називають ремонтники свою пересувну майстерню — великий автофургон, заповнений верстатом з лещатами та різним слюсарним начинням. З погляду лікарського її можна назвати швидкою допомогою, хоч лікуються не люди, а степова техніка. Окрім усього іншого, на ній установлено потужний генератор, котрий виробляє струм для електрозварювання.
Та поки що його захоплення стосувалися не стільки самої роботи, скільки тих можливостей, котрі вона відкривала для вивчення сільського життя. Ніби Сергій збирався стати журналістом або письменником. Про такі його наміри я ніколи не чула. Через те й рано було щось висновувати. І взагалі рано: за тиждень небагато можна побачити.