Але вірити не хотілося — жевріла надія, що не все позаду, десь там попереду й мені трохи сонячних днів одміряно. Навіть літо не кінчається притьма — є ще бабине, з летючими струнами сріблистої павутини, з ранковою памороззю на травах та чеканним золотом на вікових дубах.
— Софіє Кирилівно! — шепотів Павло. — Їдьмо до Семенівки. Кидайте санаторій. Тут є кому без вас... їдьмо. Вам простір потрібен.
Щоб золота нива колосками до грудей хлюпала.
— Говорите віршами, Павле, — стиха пожартувала.
— Може, й віршами... Я хочу, щоб ви мені повірили. Завтра вийдемо
на дорогу... Та й поїдемо разом. Хай вона буде одна. Вам же самотньо,
Софіє Кирилівно. Хіба ж я не розумію? І я такий самий, як ви. Я вас іще
й не бачив, а вже знав: рідна душа!..
— Не бачивши... Хіба можна знати?
— Карпо Трохимович... Він вас любить. Ми з ним також душами
зійшлися. Це не часто трапляється, Софіє Кирилівно. А коли випадає
таке щастя, то його цінувати треба.
Я відірвалася від його грудей. Взяла сорочку, щоб подати Павлові, але побачила: чорна від сажі. Збігала в хату, відшукала Василеву. Василь був широкоплечий, руки значно коротші, та що вдієш? Поплакала трохи в сорочку. Ні, Василь мене б не засудив. Добре він знав, що існує від самотності єдиний рятунок — рідну душу на землі шукати.
Раптом помітила: на Василевій сорочці чорна пляма з'явилася. Ой, лихо! Зовсім забула, що мені також помитися треба. Дістала другу сорочку, вибігла до Павла. На грудях у нього також пляма від моєї щоки.
— Стривайте, Павле... Яка ж я недотепа!
Хотіла знов його над ночвами прихилити, щоб груди вимив, а він регоче:
— Е-е, ні! Я цю печатку збережу. Ви її поставили, вам і змивати.
— Нахиліться, змию.
— Не дам. У Семенівці змиєте. Тепер мене сміх розібрав.
— Довго ждати доведеться.
— А ви не баріться, Софіє Кирилівно. Пам'ятайте, що людина страж дає.
Так він і не вимив моєї сажі. Вдягнув сорочку Василеву, підняв руки догори — рукави були короткі. Він, мабуть, думав, що то Серґієва, — стояв біля стовпа під ліхтарем і тихо сміявся в небо нічне. Я мовчала, не до сміху було — то ж Василева! Ніби мертва річ, а так вона душу мою сколихнула, що знову сльози виступили. Мовби під яблунею Василь з'явився — хитається на милиці своїй, дивиться то на Павла, то на мене і питає лагідно: "Невже тобі, Соню, темні кутки не набридли?.. "
Тим часом Надійка ліжко склала, чистою білизною застелила.
— Це я для гостя. Натомилась людина... — Ніби зміркувавши щось,
зашарілась одразу й півголосом прошепотіла: — А може, дві подушки
класти?..
Я так на неї глипнула, що вона зіщулилась, як мишка, й почала вибачатися. А мене те ще більше дражнило — хоча б уже не вибачалася!
Павло зайшов у хату, а ми з Надійкою вимились і приготували вечерю. В неї це швидко виходить — не встигла я озирнутися, як на столі з'явився оселедець, залитий олією та кружальцями цибулі обкладений. І картопля, звичайно, вона виявляється, вже готова на газовій плитці стояла. І чарки. І те, що в них людьми наливається...
— Щоб ліс більше не горів, — підняла чарку Надійка. — А людям
щоб тепло було...
Очі в неї лукаво звужені — розуміє Надійка, що не може випадковий чоловік у моїй хаті ночувати. Вони з Павлом швиденько познайомились — вже розмовляли так, ніби родичами були. І хоч невесело їй, та вміє Надійка лихо своє від людей ховати. Якась вона інша зараз — мовби сонячний зайчик упав на її обличчя. Вперше я помітила, що Надійка вродлива. І така ж молода! Дитина та й годі.
— Може, й справді в лісництво найнятися? — жартував Павло. —
Добре мені з вами.
— А чого ж? — щебетала Надійка. — Ми з Софією Кирилівною вам
кілки допоможемо стругати.
— Кілки?..
— Молодняк проріджують — треба, щоб добро не пропадало. Продають людям на тини. Законно... А часом і на чарку перепаде. Або на
сигарети.
— Скільки того молодняку лишилося? — вставила я до їхньої розмови. — Не було в нас такої пожежі.
— Стиляги, — резюмувала Надійка своєю звичною лайкою. — Хіба
тепер їх знайдеш?.. Сам ніхто не прийде. Тільки мій... А якби не пішов,
то й не любила б.
— За Якова, — піднесла я чарку, щоб своєчасно її смуток погамувати. — Таких, як він... Таких, Надійко, довіку люблять.
— Знаю, — струснула вона головою і одразу ж кинула: — Ми тут з
вами, Софіє Кирилівно... Та в нас і будяки виноград родитимуть.
Зненацька рипнули двері й на порозі з'явилася Макариха. Надійка сторопіла, я також завмерла, очікуючи грози. А Павло підвівся їй назустріч, наче то була його давня знайома.
Макариха вбрана по-святковому, квітчаста хустка на груди звисає, очі сяють радісно. Лише опіки на щоках нагадують, що не з весілля вона повернулась. Я подумала: ось ти яка, Макарихо! Тобі треба себе виявити — у злі чи в добрі, як випаде. Десь тліє в тобі ота жадоба — ти й сама про неї не догадуєшся. Через те, може, й лютуєш інколи, що ніде силі твоїй розгорнутись. Для бурі народжена, а в рутинному житті немає для тебе щастя.
Та потім я Ганнусю пригадала — й відразу ж згасло добре почуття до Макарихи.
— Може, й мені в цій хаті чарка знайдеться? — кинула вона з
порога.
Надійка наповнила чарку, Макариха випила. Не сказавши більше ні слова, почала співати, а Павло їй підтягував. Добре вони співали! А ми з Надійкою не наважувалися. Я взагалі не співаю, Надійка спробувала, та відразу ж змовкла. Може, від страху перед свекрухою, бо голосок у неї непоганий.
Довго вони співали. Макариха не звертала уваги на невістку — ніби так воно й годилося, щоб Надійка по сусідству з нею в чужій хаті притулок шукала.
Кутаючись у велику хустку, підвелась Макариха за столом:
— Спати пора. Завтра на жнива.
— Які жнива? — запитала я боязко.
— Ніби не знаєте. — Потім звернулася до Павла. — Ось чоловік
розумний, одразу видно. В кожну хату по кілька душ набилося, мов у
сорок першому... Може, в супрягу вступимо? Та ви не бійтеся, за мною
не пропаде. Я вас удосвіта розштовхаю. Бо налетять, мов граки... —
Лише тепер глянула на Надійку й похмуро проказала: — А ти як знаєш...
Коли твоя ласка, то допоможи. Не схочеш... Як хочеш. Я ще й сама при силі.
Павло здивовано підвів очі на Макариху.
— Що тут у вас діється?
— Де?..