ніколи не існувало нічого помилкового. Відбувалося перевдягання гносису. Пригадуєте єгипетську Ізиду або грецьку Деметру? Зверніть увагу:
непорочне зачаття в діви Марії... Мабуть, пригадуєте, що Шевченко у
своїй поемі поставив його під сумнів. І як не поставити? Або належить
збагнути, що далекі предки натякають на ту ж саму Марію, яка вчора
була Ізидою. Християнство надто олюднює природу. Щоправда, це робила більшість релігій.
— Виходить, Богородиця, — це просто земля? Осадчий сумно посміхнувся.
— Лихо людське сховане в отому "просто". Ні, дорога Софіє Кирилівно! Все це дуже й дуже непросто. По-перше, йдеться не про землю
взагалі, а про земний гумус. Це далеко не те ж саме. Гумус — то
правдиве відображення жіночого начала в природі. І не лише в земній
природі, а в космічній також. Він приходить із Космосу. Звідти і тільки
звідти... Кам'яні баби на сарматських могилах — це, власне, те ж саме...
Ось чому на моєму малюнку з'явився отой напис — Богородиця. А
немовля... Немовля на її грудях слід бачити як ціле людство... З другого
боку... Це є відображення Світового Розуму. Всесвіт як Слово. Безсмертний Логос. Пригадуєте: "На початку було Слово, і Слово було у Бога, і
Слово було Бог... "
Мені досить було отримати ключ від розуміння старовинного гносису — його образної структури в християнстві. Далі я спробую власними
словами пов'язати гностичне з енерґетичним. Слід лише пам'ятати, що
створене Осадчим віддзеркалення потойбічного в земному житті не лише
не спростовує релігійних істин, а наочно підтверджує їх. Це ж бо так само, як через існування земної біосфери (і передовсім людини) ми неминуче приходимо до уявлень про Сущого як Суб'єкта, Тоталіта, Пантократора. А в християнстві — Батька Небесного. Раз існує творіння, не може не існувати Творець — той, для кого всі ми є лишень об'єктом космічного ліплення. Тут просто слід пам'ятати, звідки ми дивимося на світ і на себе в світі. Можна дивитися з боку людини на Творця і навпаки — з боку Творця на людину. Безумовно, то є мобілізація нашого власного розуму для пізнання Сущого — і належить сказати, що людський розум за своєю природою здатний до такого пізнання. До речі, тут не завжди допомагає формальна освіта — у печерні часи людський розум так само (або навіть вищою мірою!) був здатний до спілкування з Сущим. Переходячи на філософські категорії, можна сказати так: гносеологічне має бути доповнене онтологічним — і навпаки. Коли ж ми кажемо про гносис, то само собою зрозуміло, що в цьому разі ми дивимося на Творця з боку земної людини. Творець десь там, у невидимому, потойбічному, а ми бачимо його П'ятипалу Руку на землі.
Гадаю, після попередніх пояснень зовні простеньке креслення Осадчого вже не виглядатиме ні чудернацьким, ні примітивним, і навіть такий предмет, як коров'ячий кізяк, не порушить євангелійної святості. Адже ж самозрозуміла фізіологія людського організму не перешкоджає духовним надбанням людини. Просто належить розуміти, що фізіологічне існує для духовного, а не навпаки.
Отож продовжу аналіз гносису в записі Осадчого. Ірод, як, мабуть, читач уже догадався, символізує державу. Космос для держави як такої (незалежно від характеру історичної епохи!) має у своєму розпорядженні лише одну хлібину, ніяк не більше. В цьому розумінні цар Ірод та Іосиф-Тесляр (представник ремісництва, з якого згодом виріс робітничий клас) абсолютно рівноправні. Але ж Іосиф володіє тільки вмілими руками, а цар володіє військом.
І тут вступає в дію іще один біблійний міф, що виник на тисячоліття раніше — міф про Адама, Єву та дерево пізнання добра і зла, з якого Бог заборонив зривати райське яблуко. Дерево пізнання — це, власне, і є креслення Осадчого, а заборонене яблуко на ньому — одна із хлібин, якої завжди бракує державі. Роль Адама тут виконує цар Ірод, роль Єви — Іродіада, яка вимагає піднести їй голову Івана Хрестителя. Голова пророка на блюді в цьому разі виступає в ролі забороненого яблука, котре супроти Божої волі зірвала Єва. Страшне яблуко, бо надійшли страшні часи. І чимдалі, тим більше пророчих голів падатиме з дерева пізнання добра і зла.
Як відомо, Іван Хреститель передував приходові Месії, бо хрестив лише водою, а не Духом Святим. У цьому разі маємо одне із переодягань гносису, бо його наукове пояснення не дійшло б до наших часів — логічне у своїй популярності завжди поступається перед емоційним. Суть же цих міфів та ж сама: рід людський гріховний від свого початку. Ця гріховність закладена в можливості зірвати заборонене яблуко або з'їсти заборонену хлібину, що, по суті, віддзеркалює ту ж саму космічну істину.
Даруй мені, невідомий читачу, що я змушена звільняти гносис від міфологічного одягу, але ж для всього в світі приходить свій час. Іван Хреститель співвідноситься щодо Христа, як дядько Сашко щодо Осадчого. Дядько побудував єгипетське колесо, яке сприяло нарощуванню врожайності за допомогою води. Осадчий зібрав найбільший у світі врожай пшениці (нехай поки що на обмеженому полі) за допомогою оптимальної діяльності фотосинтезу — отже відбувалося хрещення Духом Святим. І сталося це не деінде, а в нашій Україні.
Добре пригадую, що дядько Сашко так і пояснював оті сто одинадцять центнерів з гектара — як прихід Христа. Та й самого Карпа Трохимовича бачив у цій ролі — цілком земні риси Осадчого такому баченню не заважали. Тут бо й справді небо на гумусному екрані земної кулі витворює містерію — треба лишень її побачити. Дядько Сашко її добре бачив, а також навчив бачити й мене.
Ось я знов пригадала один із його гностичних уроків.
— А чи знаєш, Сонечко, чому католики святкують Різдво двадцять
п'ятого грудня? Православні також, але в них за багато років календар
змістився. Через те їхнє двадцять п'яте грудня припадає на сьоме січня.
Справа в тому, Соню, що земна доба трохи більша, ніж двадцять чотири
години. Фактично православні ієрархи бунтують проти астрономії. Неуцтво возвели в принцип... Ну як, знаєш?
— Ні, не знаю. А чому двадцять п'ятого грудня?
— Бо саме тоді день починає приростати. А ніч коротшає. На секунди й хвилини, звичайно. Отже народжується Дитина-Світло. Це ж бо і є