— Бачу, синку.
Розплющивши очі, справді побачила: кімната моя залита ранковим сонцем.
— Доброго ранку, мамо, — посміхнувся Сергій, що стояв серед хати
в білій майці, з волохатим рушником на плечі.
Зошит четвертий
І. ПРО ГНОСИС І ЛЕЛЕКУ
Літо ніби й збігало, але календар просувався вперед якось повільно — буцім час їхав на волах. Я давно помітила: чим більше на тебе насувається подій, тим місткішим робиться час. І тим довшим він здається, коли назад оглядаєшся. А дні одноманітні тягнуться ніби й довго, якщо брати кожний день окремо, та всі разом ніби сплющуються, меншають, перетворюючись на безлике сіре місиво. Такі відтинки часу губляться, ніби їх взагалі не існувало.
У мене подій не бракує — якраз навпаки: було їх аж надто багато. Та понад усе, безумовно, хвилювало й тішило повернення Сергія. Двічі він привозив Ніну, був приємно здивований, що ми в перший приїзд обнялися, мов рідні, — мабуть, Ніна промовчала про наше знайомство, готуючи йому сюрприз.
Що й казати, Ніна мені подобалася. Трохи непокоїло те, що вона росла серед високого добробуту та ще й по-міському. А Сергій, бач, почав задивлятися в бік Нової Семенівки. Проте я вірила, що в людині все вирішує міра її духовності, а тут вони обоє були варті одне одного. Про Ніниного батька думати не хотілося так само, як і про зухвале сексотство Кулика. Була переконана, що мені боятися нічого — адже ж істина на моєму боці. Точніше на Василевому, бо на його боці природознавство середини XX століття. Що ж до Маркса, то він тяжко грішив проти найголовнішого закону Світобудови — закону збереження й перетворення енерґії. А за такі гріхи Всесвіт немилосердно карає.
І все ж переховала третій примірник Василевої праці на горище. Сергій мене картав за цей вчинок, але я звикла час від часу перечитувати дорогі мені сторінки — отож не могла погодитися, аби й цей примірник Сергій вивіз із дому.
— Віддай Ніні, — лукаво посміхаючись, переконував мене Сергій. — Вона вдома сховає. Серед своїх книжок. Там ніхто не шукатиме. А треба буде — привезе.
Може, це й справді була б надійна схованка, але я не погодилася — хотіла мати заповітний машинопис під рукою.
Одного разу полізла на горище і серед старих газетних вирізок зненацька наштовхнулася на сторінку із учнівського зошита, кілька років тому покреслену рукою Карпа Трохимовича. Будь-хто, трохи подивувавшись чудернацьким витівкам якогось тлумача Євангелій, відкинув би цей папірець геть та й забув про нього. Будь-хто, але ж не я. Мені він говорив так багато, що я аж здригнулася від несподіванки.
Було це тоді, коли Василь натрапив у БСЭ на статтю про фізіократів, ілюстровану "Економічною таблицею" Ф. Кене. Добре в ній розібравшись, Василь помітив ті ж самі закономірності, котрі вважав своїм власним відкриттям. Його це приголомшило: виявляється, двісті років тому у Франції жили люди, яких Василь мав право назвати своїми однодумцями. Він намагався пояснити це Карпові Трохимовичу, який, безумовно, також був його однодумцем, хоч і викладав свої переконання аж ніяк не науковою мовою. У Карпа Трохимовича був свій словник, своя система образів.
— Закрий оту грамоту, — сердився Осадчий. — Це зовсім не те.
— Чому ж не те? — спокійно заперечував Василь. — Тільки тому,
що "Економічна таблиця" оперує тисячами ліврів? Але ж ці тисячі можна
записати як п'ять рівновеликих одиниць біологічної енерґії, що надходить
від землеробства. Фізіократи не знали, чому це так, проте П'ять Пальців
Космосу вони знаходили у грошовому обігові. І три економічні сфери,
наче три струни, на яких грають Космічні Пальці. Ми можемо вдатися до
інших образів, але справа не в засобах віддзеркалення схованих у Космосі енерґетичних сутностей, а в самих сутностях. Вони існують вічно —
ось у чому справа! Космічні Пальці ліплять земні держави, а коли ці
держави виходять за межі трьох економічних сфер — знов перетворюють
їх на глину й ліплять заново. Біда в тому, що заміс виготовляється не на
воді, а на людській крові. І в цьому, між іншим, винен не Космос —
винні ми самі. Бо не розуміємо законів ліплення. Чинимо опір там, де не
можна його чинити. Це однаково, що намагання зупинити тисячотонний
потяг власними грудьми.
Не хочу запевняти, що Василь промовляв саме такими словами, як я оце передаю. Мабуть, слова були трохи інші, але зміст я відтворюю точно.
— Твоє пояснення приймаю, хай буде П'ять Пальців, — згідливо
захитав масивною головою Осадчий. — Навіть п'ятикутну зірку приймаю.
Але краще П'ять Хлібин Христових. У тебе є чистий аркуш паперу?
Вони сиділи за кухонним столом після помірної чарки. Я вирвала чистий аркуш із домашнього зошита, в якому Сергій записував чорнові рішення математичних задач, і, відсунувши полумисок з квашеними помідорами, подала цей аркуш Осадчому. Після тривалої полеміки поміж Василем і Карпом Трохимовичем помальований олівцем аркуш лишився на столі. Я прибрала його до шухляди, а потім не могла відшукати. Гадала, він загинув. Цей аркуш був мені дорогий тим, що я добре знала: так само бачив земну дійсність дядько Сашко.
Ось як виглядали креслення Карпа Трохимовича.
П'ять Хлібин Христових
Василь поставився до цього тлумачення євангельських істин так само спокійно, як Осадчий до П'яти Пальців Космосу. Було зрозуміло, що таємниче креслення не дивує Василя — Василь бачив у ньому вже відомі йому глибинні сутності природи. Що ж, це ясно: те ж саме викладав Василеві інший гностик — дядько Сашко. Потрібні були роки, аби Василь розпізнав спільну космічну основу поміж оцим записом євангельської притчі, "Таблицею" Кене і власним відкриттям, що ґрунтувалося на законах фотосинтезу. Уже оцей зв'язок історичних епох був сам по собі неабияким відкриттям — адже ж це було підведення під тисячолітній гносис сучасного наукового мислення.
Я дослухалася до полеміки поміж Василем та Осадчим, добре розуміючи, що перебуваю біля джерела, з якого народжується океан. Дозволила й собі взяти участь у розмові.
— А кого ви розумієте під Богородицею? — запитала в Осадчого. —
Це ж була діва Марія, а у вас...
— Трудність у тому, що ми начисто відкидаємо язичництво. Але виглядає так... Справа виглядає так, що в тисячолітніх віруваннях народів