Оглянулась на машину. У місячному сяйві побачила голову шофера, що впала на руки, які лежали на кермі. Хлопець, видно, добре натомився — використовує кожну хвилину для сну. І хоч це було, мабуть, не дуже доречно серед страхітливого видовища, яке нас оточувало, та ми були живі, — а за життя треба боротися! — і тому я сміливо розстебнула його шинелю, обхопила руками його стан і всім тілом припала до його тіла. Коліно моє відчуло неживий суглоб протеза. Василь це помітив, незграбно відступив. Його обличчя, освітлене місяцем, теж здавалося неживим, смертельна блідість розлилася по його щоках, і тільки підняті брови, що нервово пересмикувались, відганяли це страшне відчуття.
— Василю, я стомилася. Хочу спати.
— Так, так, — повторював він. — Так, пора...
Намагаючись бути галантним кавалером, ступив у снігову калюжу, а мені подав руку, щоб я пройшла по сухому. Чи то він теж був стомлений не менше, ніж його водій, чи, може, іще не звик до протеза, але раптом поточився, потягнув мене за собою і ми впали разом. Я засміялася, витягнула його із снігової каші й повела до машини. Він теж сміявся, але то був тяжкий, вимучений сміх.
Ми були мокрі, але в машині трохи відігрілися. Сині підфарники нічого не освітлювали, їхали майже навпомацки. Шофер дістав баклагу й простягнув Василеві.
— Спірітус віні, товаришу полковник. Бо застудитесь. На виїзді з міста ми почули жіночий крик.
— А-а-ай!.. Ря-ту-у-йте!..
Я досі ще не могла звільнитися від страху, і тому несподіваний крик жінки серед оцих руїн, відлуння, що множилося в нічному просторі, наче мертві стіни повторювали його потойбічними голосами, — все це подіяло на мої нерви так, що я вп'ялася пальцями у спітнілу руку Василя, ніби шукала захисту від чогось такого, що загрожувало цілому світові.
Крик повторився, але тепер жіночий голос не був такий безпорадний:
—О-о-ой!.. Звірюка ти, а не людина. Ну, бий, бий!.. Ірод окаянний.
— І знову: — А-а-ай!..
Водій вихопив з-під сидіння автомат, пірнув у темряву. Через кілька хвилин він підвів до машини здорованя в офіцерській шинелі без погонів та в полковницькій папасі, збитій на потилицю. Посвітивши ліхтариком просто йому в обличчя, водій доповів Василеві:
— Дезертира спіймав. Ану, скидай свою мамаху! — Зірвавши папаху
з голови затриманого, жбурнув її в машину. — Бач, вирядився, падло. З
молодичками розвоювався... Ось підеш у штрафбат, там тобі покажуть,
де раки зимують.
— Я — не дезертир, — відповів затриманий. — Мене сюди радянська влада прислала. А штрафбатом не злякаєш, всього набачився. Віддай
шапку, дурню.
Дістав із кишені посвідчення, показав Василеві. Це був списаний у запас інженер-капітан, якого прислали в розпорядження Вяземської міськради для відбудови зруйнованого міста. Мене здивувало й те, що у Вязьмі вже була міськрада, і особливо те, що хтось уже думає про відбудову. Я взагалі не уявляла, що це місто можна відбудувати.
Тим часом поруч затриманого з'явилася жіноча постать. Водій блимнув ліхтариком, жінка заплющила очі, але відразу ж розплющила їх і накинулася на водія:
— А тобі якого дідька? Чого ти до нього причепився? Сам ти дезертир. Тут діло сімейне, тебе ніхто не кликав...
Жінка говорила українською мовою, якої я вже давно не чула. Була вона така молода і така вродлива, що водій відразу ж втратив войовничість і пробурмотів примирливо:
— Чого ж ви кричали?
— Бо так мені схотілося. Віддай шапку.
Василь подав папаху, вона натягнула її на голову своєму "іродові окаянному" і вже заговорила до нього, мовби нас тут і не було.
— Федюнчику, не гнівайся, ну, пішла... А куди пішла? Дитинка ж у
мене хвора. До Сергійка пішла... А ти мені того сича ліпиш. Та хай він
сказиться, хай йому печінки повилазять! — Зазирнула в машину, покликала мене. — Ви, часом, не докторша? Мені доктора дитячого треба.
Від неї тхнуло перегаром.
— Що з дитиною? — запитала я.
— Горить увесь, біднесенький. Горить крихітка. А цей бовдур... Він,
бач, мене до предсідателя ревнує. Краще б лікаря пошукав. Сказано, не
його кров, то й не жалко...
Жінка заплакала, а здоровань грубувато кинув:
— Де ж я тобі лікаря візьму? Тут не те що лікаря — живого собаки
не побачиш.
Він теж був напідпитку, але самогон, мабуть, діяв на нього менше, ніж на жінку.
— Де ваша дитина? — звернулась я до неї.
— Тут недалеко. Допоможіть, Христом-Богом благаю. Я звеліла водієві їхати туди, куди показувала жінка.
— Та вам же обсушитись треба, — похмуро зауважив водій. — І товариш полковник мокрі. Це ж не літо.
— Їдьте, — наказав Василь.
Жінка йшла попереду машини, що ледве повзла за нею по снігових баюрах. Кінчався березень, у цих краях теж почалась відлига. Синє світло підфарників — на фронтових дорогах дозволялося тільки синє світло — робило її постать якоюсь нереальною, майже прозорою, мовби вона була виткана із нічного туману. Як вона потрапила в ці далекі краї? За вимовою вона схожа на полтавчанку. Російською мовою майже не володіє.
Під'їхали до якогось глиняного урвища. Важко було уявити, що тут мешкають люди, але у прямовисній кручі, обчовганій лопатами, підфарники висвітили щось схоже на двері. Жінка торигнула їх плечем і пройшла в отвір. Я рушила вслід за нею.
Це була покинута німецька землянка. На незграбному столику, змайстрованому із березових гілок, стояла гільза від снаряда, в якій курним, смердючим полум'ям блимав гнотик. На голих нарах, прикиданих соломою, лежала бабуся, що куталась у німецьку шинелину. Обличчя схудле, очі позападали, давно нечесане волосся позбивалося в ковтуни. Відразу було видно, що бабуся хворіє, і, мабуть, не перший день. А біля неї, загорнута в якесь дрантя, лежала дитина. То був хлопчик, якому десь, напевне, минуло два роки, не більше. Оченята великі, навіть надміру великі, личко вимучене, змарніле. Дитина вже не плакала, тільки болісно схлипувала. Дихала важко, з хрипінням.
Увійшов Василь, а вслід за ним — безпогонний Федір у папасі. Бабуся, що лежала на нарах, підняла голову, очі її лиховісно зблиснули, ворухнулися сухі, поморщені губи.
— А тобі чого?.. Геть звідси, щоб і очі мої тебе не бачили.
— Тітонько, — скинув папаху Федір. — Не лайтеся. Хіба в мене душі