— Вам кого треба?
Офіцери увірвали розмову — мабуть, те, про що вони говорили, вважалося військовою таємницею. Оглядаючись назад, я мушу сказати: таки ж таємниця, бо то була підготовка військ Західного фронту до великого наступу. Вслід за передовими частинами належало вирушати госпіталям. Бензину в країні мало, тому й довелося застосовувати "спарену їзду".
Та в ці хвилини я бачила перед собою кремезних дядьків, які займалися тим, що не здивує в дитячому садку, але дуже дивувало тут.
— Кого вам треба? — повторив капітан.
Досі я була певна, що помилки немає, — я прийшла туди, де містилося "господарство полковника Горіня", як прийнято було тоді писати на фронтових дорогах. Москва ще не стала глибоким тилом — ворог стояв під Ржевом і Гжатськом — отже, військові частини й штаби тут також були "господарствами". Але дріб'язковість того, чим займалися офіцери, їхня гра у військові таємниці — дитсадок, та й годі! — відсутність зацікавленості моєю особою, байдужість у голосі капітана — все це було таке не схоже на лицарство, в ореолі якого я завжди бачила Василя, що в мене з'явився сумнів: може, й Горінь, але не той.
Потім я почала навмисне плекати в собі неприязнь: а що ж, мовляв, це відомо — який начальник, такі й підлеглі.
Та за всім оцим хаосом думок ховалося нетерпіння: невже справді поміж мною і Василем не тисячі кілометрів, а лише оббиті дерматином двері? Невже тільки вони розмежовують нас, чи, може, щось таке, що міряється не часом і простором, а зламами у людській душі?..
Потім змусила себе глянути на свої почуття трохи тверезіше: а яке ти маєш право, Софіє, в чомусь звинувачувати Василя? Хто він тобі? Тільки друг дядька Сашка, але ж ніяк не більше! На твої листи він не відповідав тому, що побачив у них марення незрілої дівочої душі. Василеві ніколи й на думку не спадало, що ти йому наважишся таке написати. А ти, бач, звинувачуєш його навіть за те, що в твоєму житті з'явився Юрко.
Мабуть, вигляд у мене був такий розгублений, що капітан заговорив сердечніше:
—Товаришу сержант, з якою ви справою?.. Полковник дуже зайнятий. — Він підійшов до мене, взяв за лікоть. — Не хвилюйтеся. Можете
доповісти мені. Я його заступник по комсомолу, капітан Красоткін.
Напевне, це була істерика — мене розсмішило його прізвище. Сміх був гучний, неприродний. Мені стало соромно за цей сміх, але, намагаючись подолати почуття сорому, я сміялася ще гучніше.
Тим часом двері, оббиті дерматином, широко відчинилися, звідти вийшов сивий чоловік з вузенькими лікарськими погонами й строго запитав:
— Що тут діється? — Обмацуючи поглядом то мене, то капітана
Красоткіна, іще строгіше додав: — Ви могли б знайти інше місце для
такої приємної розмови.
Та я вже його не чула й не бачила, бо за його постаттю — там, у глибині кабінету — помітила іншу постать біля карти, утиканої червоними й чорними прапорцями. То був Василь!..
Жодних змін у ньому не помітила, жодних. Стрункий, підтягнутий, повний сил і того не змарнованого здоров'я, яке властиве військовим, що звикли стежити за пружністю власних м'язів. А я приїхала його пожаліти!..
Тяжка образа знов заволоділа моїм серцем. Гаразд, нехай так — нехай він одружився — та хіба ж Василь вважає мене тільки закоханим дівчиськом, яке ні про що, крім одруження, не здатне думати? Може, він потай сміявся з мене, коли я посилала йому цілі зошити?..
Та я не збиралася писати роман. Свого читача я не знаю, не бачу і не уявляю — отож і послідовність розповіді в моїх зошитах саме така, яка дозволяє мені ще раз пережити те, що я колись пережила. Хто знає, що таке невідомість, — а про долю Сергія мені все ще нічого невідомо! — той добре зрозуміє, чому з'явилися оці товсті зошити, списані химерним почерком. Почерк у мене поганий тому, що вчителька не помічала моєї короткозорості. А потім, коли мене забрав до себе дядько Сашко, виправляти почерк було вже пізно...
Пробач, невідомий читачу, що я затримую твою увагу на перипетіях, хоч для тебе давно вже відома розв'язка. Якщо ти й не дочитаєш цих зошитів до кінця, я не буду на тебе в претензії, бо писала їх для самої себе. Тож буду продовжувати свою розповідь так, як вона склалася...
Сором за істерику й образа на Василя виштовхнули мене геть із приймальні. Чи, може, окуляри запотіли на холоді, чи в душі моїй було так темно, але я нічого довкола не бачила. Чула тільки рипіння снігу під власними ногами, а будинки й дерева втратили форму, зливалися в суцільну сіру масу, мовби то було щось нереальне, як похмурий міраж. Знов я відчула себе самотньою, наче загубилася в якійсь крижаній пустелі.
Я вже казала, що дуже болісно переживаю самотність. Коли я відчувала себе самотньою, мені здавалося, що небо на мене падає, вчавлює в землю й перетирає, мов зернину в жорнах.
Саме таке відчуття переживала я в ці хвилини — відчуття глибокої відчуженості. Згадала матір та сестру Марійку. Вони приїздили якось перед війною до дядька Сашка. Невже я ніколи їх не побачу?..
Почула: сніг за моєю спиною рипить, наче хтось біжить навздогінці.
—Товаришу сержант!.. Товаришу сержант!..
Зняла окуляри, витерла хустинкою і тільки тоді оглянулась. Без шапки, в одній гімнастьорці по вулиці біг капітан Красоткін.
—Товаришу сержант! Чого ж ви втекли? Вибачте, що так вийшло.
Мене полковник за вами послав. То в нього був начальник ЕПу. Вони всі
справи відклали, на вас чекають.
Я стояла в нерішучості, не знаючи, що краще — рушити на вокзал чи повернутися до Василя. Вираз обличчя в капітана був такий, наче він переді мною завинив. Чуприна мокра від снігу, обличчя бліде, виснажене втомою. Було йому двадцять два чи, може, двадцять три роки, не більше. Над лівою кишенею гімнастьорки три нашивки — одна жовта і дві червоні. Це означало: два легких поранення і одне тяжке. Там, на передовій, може, й не потрібні нашивки, а тут для таких юнаків, як оцей капітан, вони були моральним виправданням перед кожним, хто міг запитати: а чому ти, юначе, не в окопах? Власне, про це ніхто не питав, та, може, й не думав, але кожному молодому офіцерові — я не раз чула про це — завжди здавалося, що в людських очах він бачить таке запитання. Не відчували цього тільки безрукі та безногі, бо тут було все ясно.