Пригадалося: "Кінеш мя?.. " Кажуть, так питала молода княжна у Степана Разіна. Є тут і Рєжма — вона благала зарізати її.
Юрко таки наздогнав. Хотів ухопити мене за руку, але я шарпнулась усім тілом, він спинився проти мене, — чути лише його важке дихання.
— Прости, Соню. Я дуже тебе люблю. Прости. Ніколи більше...
Розумієш? Ніколи!..
Я все ще мовчала. А він умовляв, благав, потім заплакав. Тепер ми пов'язані спільним злочином. Злочин мій полягає в тому, що я таки не піду до комісара — не вистачить у мене для цього ні сил, ні твердості. Та хіба тільки в цьому мій злочин? Навіть нічна сорочка під мокрою шинелею — навіть вона куплена на ті самі срібняки...
А Юрко скиглив, як дитина, що боїться батьківського дубця. Краще б він загрожував, краще б справді кинув мене в прірву, — принаймні хоч у свою останню хвилину я побачила б його ворогом, якого можна поважати.
"Кінеш мя?.. Рєж мя!" — гомоніла нічна Волга.
— Боже, який ти шмаркач! — мимоволі зірвалося з мого язика. —
Йди мерщій додому, бо застудишся. І завтра ж... Чуєш?.. Завтра щоб і
духу твого тут не було. Скажи комісарові, що ти не хочеш у нас працювати.
Комусь із нас треба покинути госпіталь. Я хочу, щоб це зробив ти. Ясно?..
Він упав на коліна, терся обличчям об мої чоботи.
— Спасибі. Я знав, що ти — свята. Благаю тебе — нікому... Жодного слова. Все вмерло.
Я відштовхнула його й пішла до госпіталю, а він лишився лежати під холодним дощем. Кілька хвилин я чула його схлипування, а потім і вони вщухли.
Наступного дня комісар по-батьківському покартав мене за надто поквапливий розрив нашого шлюбу, — Юрко пояснив, що розлучення вимагала я. З великим жалем Моргунов відпустив його до резерву Політуправління, — комісар госпіталю усе ще був про Юрка високої думки.
А я знаходила розраду в роботі. Кожному, хто лежав на ношах, я готова була віддати всю свою кров, краплина за краплиною, бо мені здавалося, що тепер тільки власною кров'ю можна змити злочин, до якого мене втягнув Юрко. І я справді віддавала кров — віддавала безвідмовно, з радістю. Лише це підтримувало в мені віру, що я маю право дивитися у вічі людям.
VII. ЇДУ ДО ВАСИЛЯ
Випав сніг. Він тут раніше випадає, ніж у нас, на Вкраїні. Я виходила на берег Волги, вона здавалася мені велетенською істотою, яка могутньо напружує м'язи, бо десь у Сталінграді точилися такі бої, від яких залежала доля і цієї ріки, і землі, по якій вона тече, і доля моєї згорьованої України. В душі моїй стогнала моя земля, кричала до мене материнськими голосами.
А там і Новий рік настав, армія зодягнула погони. Це було якось дивно й незвично. Наш комісар із старшого політрука перетворився на капітана — він був тепер замполітом, а не комісаром, — та зміни ніхто не помітив, бо це була та ж сама людина, яку ми всі шанували. Я довго ще ховала від нього очі, бо вважала себе причетною до тяжкого злочину.
Якось він викликав нас, співробітників сортувального відділення, і дав усім настанову:
— Контролюйте себе, товариші. Вчора в ящику для сміття... рука! Ампутована рука... Я вжахнувся, коли побачив. Виявляється, хтось із санітарів викинув. Не хочу називати імені. Людина пережила, їй тепер і самій соромно. Гадаєте, бездушна людина? О, ні!.. Просто звикла перекидатися ампутованими руками, мов колодами. Страшна звичка! До пораненого слід підходити так, наче ви вперше в житті рану побачили. Пригадуєте, які у вас тоді були почуття? Цього не можна втрачати. Святість потрібна, висока святість!..
Я не витримала — зірвалася з місця й вибігла за двері. Замполіт казав те, про що я сама не раз думала. Якби я не вибігла, то, мабуть, про все розказала б замполітові. Бо справді, що ж я за людина? Думати про втрату святості у ставленні до життя, а тим часом там, де воно вмирає, не подати за нього голосу...
Ні, я не подала голосу, і досі цим караюся.
Коли зайшов замполіт і запитав, що зі мною сталося, я відповіла, що це, мабуть, від перевтоми голова розболілась. А голова таки справді боліла, навіть почало нудити. Пішла до гуртожитку — я знов повернулась до своїх дівчат — і добре виплакалась.
Плакала я не тільки від сорому та безчестя. Життя своє я почала зважати втраченим. Якби навіть відгукнувся Василь, що б я йому тепер сказала? Я вже зовсім не та, якою була до шлюбу з Юрком, — зовсім не та! Правда, свій шлюб ми ніде не оформляли, та це нічого не міняє.
І, незважаючи на ці муки, я все ж таки попросила замполіта, який саме їхав до Москви, дізнатись у Політуправлінні, де тепер Василь. Замполіт повернувся з повною адресою, бо виявилося, що Василь був не на фронті, а в самій Москві. За номером польової пошти ховався один із евакопунктів, які керували госпіталями. А полковник Горінь Василь Микитович вісім місяців тому призначений начальником політвідділу цього ЕПу. Правда, був він тоді не полковником, а полковим комісаром, — полковником став недавно.
Все ясно — Василь не міг не одержувати моїх листів! Як же я повинна була до цього поставитися? Мабуть, так, як це б зробила кожна жінка на моєму місці.
Та ось мені спало на думку: а чого, власне, Василь, який завжди служив у стройових частинах, тепер, коли точаться запеклі бої, дістав таку дивну для нього посаду? На такі посади призначали людей, для котрих військова служба була справою тимчасовою. Може, він тяжко поранений?..
Хоч це й не пояснює його мовчання, та все ж відвідати пораненого друга — хай навіть одруженого, нехай! — значно зручніше, ніж здорового. Так я тоді подумала, бо, напевне, дуже хотіла знайти якесь виправдання для своєї поїздки до Василя, що не бажав мене бачити.
Випросила на тиждень відпустку й заспішила на вокзал. Їхати було неважко — від Іваново до Москви залізниця не дуже завантажувалась. А наступного дня я вже була в Лєфортово, на тій вулиці, де містився ЕП.
У приймальні начальника політвідділу двоє офіцерів розважалися дитячими іграшками — інакше про це й сказати не можна. На столі перед ними стояли дві іграшкові "тритонки", з'єднані між собою так, що одна з них виконувала роль причепа. Проте офіцери були заклопотані зовсім не по-дитячому, обличчя стомлені, надміру серйозні, наче йшлося про якусь надто важливу справу. Лише пізніше я зрозуміла, що обговорювалася так звана "спарена їзда", яка невдовзі — вже під час наступу — була широко застосована для перекидання фронтових вантажів. Але тоді я подумала з болем: ось якими нікчемними справами доводиться тепер займатися Василеві! Мені здалася смішною та строгість, з якою звернувся до мене капітан: