— Руснаки?
— Так.
— Гм. От так притичина! — почухав голову Ганчо. Видно було, що він не знав, як бути. — До воєводи Младена далеко... Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що — передам я вас Драганові, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?
Гайдутини на знак згоди закивали головами.
— Так, так.
— Драганові? Та це ж мій другар! — вигукнув Звенигора, намагаючись підвестися. — Ведіть нас швидше до нього!
Однак сили, врешті, зрадили йому. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров'ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.
— Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! — бурчав пан Мартин. — Лайдаки!
МАТИ І СИН
1
Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в'ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.
Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на пласкому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, — від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.
На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід тісної улоговини на широкий простір, стоїть, спершись на лубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в'ється між скелями.
— Ох, горе нам! — голосно вигукнув він. — Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана — бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика — і вертайся назад! Так ні ж...
— Кого ж то, татку? — схопилася дівчина.
— Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Дундьо, за ним — Славчо... Ноші несуть... Біля них — не впізнаю хто... Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно... Невже то його вбито чи поранено?
— Драгана? — підбігла Златка. — Бідна Марійка! Як же їй пережити це? Треба гукнути її.
Вона вся витяглася, ніби збиралася спурхнути, мов пташка, і летіти до своєї подруги.
За час перебування в гайдутинському стані, у віддаленому, дикому закутку Старої Планини, Златка близько зійшлася з Марійкою, яка стала дружиною Драгана. Від неї швидко перейняла звичаї балканджіїв, уміння вести нехитре гайдутинське домашнє господарство, цілий ряд словечок, характерних для мови горців. Батько кожного дня навчав доньку стріляти з пістоля, битися на шаблях та їздити верхи на конях. Старий воєвода вважав, що не може його дочка, живучи серед повстанців, не навчитись того, що уміють вони.
Вільне життя в горах, військові вправи і посильна робота зміцнили дівчину. Вона зберегла гнучкість стану і матову ніжність обличчя, але придбала горду, незалежну поставу, засмагла на сонці й вітрі, в очах, замість покори й страху, з'явився вираз спокійної врівноваженості, рішучості і готовності постояти за себе.
Це вже була не та Златка, що півроку тому, — так змінило її життя.
Зараз, у хвилину тривоги, може, навіть небезпеки, ці риси особливо яскраво проявилися в її зовнішності. Іншим разом воєвода милувався б дочкою — така вона була стривожено-гарна, — але зараз було не до того.
— Стривай! — вигукнув він. — Не треба лякати Марійку! Гєн, здається, і Драган з хлопцями... Він трохи відстав... А на ношах хтось інший... Біжи лишень — приготуй усе, що треба, для пораненого!
Та Златка раптом зойкнула, подалася вперед, аж на край кручі. Застигла там непорушно, приклавши ліву руку до рота, ніби хотіла щось сказати і враз передумала. Пильно вдивлялась у людей, що йшли попереду.
— Що з тобою, дочко? — злякався воєвода. — Що там побачила?
— Татку, ти казав — якийсь вусатий. Та то ж Спихальський! Я тобі розповідала про нього...
Дівчина зблідла. Воєвода пригорнув дочку.
— Не хвилюйся, Златко. Це ще ні про що не говорить. Невже ти думаєш, що зі Спихальським обов'язково має бути і Звенигора?
— Не знаю... Але мені чогось так моторошно стало на серці...
— Дурнесенька, заспокойся І Зараз ми про все дізнаємося.
Златка тремтіла. Хіба батько розуміє, чому в неї так тіпається серце? Чому краска збігла з личка і враз похололи руки?.. Після трагічних подій у Чернаводському замку, коли врятувалась тільки третина гайдутинського загону й воєвода вивів його в гори і в дикій неприступній місцевості збудував новий стан, забравши туди й Златку, про козака Звенигору в загоні говорили в минулому часі. Дивувалися його мужності, хвалили за відданість друзям. Але це були розмови принагідні. Ніхто особливо не сумував з того, що козак зник. Лише Златка і Яцько, який врятувався разом з небагатьма іншими, думали про нього, вірили, що він колись та повернеться до них. А Златка тільки й жила надією на це.
І ось з'являється Спихальський! Що то він скаже їй про Арсена?
Гайдутини наближались. Коли до стану лишилося кроків триста, наперед вирвався Яцько, прудко побіг нагору до Златки і воєводи Младена.
— Златко! Златко-о! — долинув його голос.
Златка рвонулася вниз. Воєвода простягнув руки, щоб затримати її, але дівчина легко, мов сарна, перестрибнула через каміння і помчала назустріч гайдутинам. Голос Яцька сказав їй усе.
— Арсен?
— Він! Живий! — Яцько весело усміхнувся. — Утік з друзями з галери...
Останніх слів хлопця вона вже не чула: кинулась до нош. Не помітила навіть, як розправив рукою вуса і розцвів в усмішці пан Спихальський, побачивши її. Зразу впізнала Арсена. Лежав він на животі, блідий, змарнілий, з заплющеними очима і міцно стиснутими вустами, що пошерхли від внутрішнього жару.
Тихо взяла його руку в свою. Він розплющив очі. І враз здригнувся.
— Златко!
Дівчина крізь сльози безмовно кивнула головою і потисла козакову руку, стримуючи свої почуття. Арсен теж не промовив більше ні слова. Тільки держав у своїй гарячій руці холодні пальці Златки і, поки й винесли ноші на гору, блискучими очима дивився на її зблідле, але таке миле і рідне обличчя.
З гори, накульгуючи на поранену ногу, поспішав воєвода Младен.
2
Щастя, як вино, — п'янить... Побачивши Златку, а потім воєводу і Якуба, Звенигора відчув, як у нього, мов від хмелю, зашуміло в голові. Серце ладне було вирватися з грудей. Ще ніколи в житті йому не доводилося так хвилюватися, як сьогодні. Хотілося про все розпитати, про все зразу дізнатися.