Фірман султана

Сторінка 77 з 77

Малик Володимир

На далекому горбі Спихальський зупинився, підвівся на стременах, помахав рукою — і за мить сховався за обрієм...

— Ну, от і все, — нема пана Мартина. Ніби частку серця відірвав і забрав з собою, —сказав Звенигора глухо. — Нещодавно провели ми в путь воєводу Младена і Ненка... Тепер — Спихальського... Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зі Стехою... Чуєш?

— За мене не турбуйся. Приріс я до Дубової Балки, як щепа до стовбура...

— І я теж, — вставив Яцько.

Арсен обняв їх, а потім легенько відштовхнув од себе.

— Ну йдіть. А ми зі Златкою трохи постоїмо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилі і довго дивилися в той бік, куди поїхав пан Мартин. Потім козак заглянув коханій в очі, що синіли густо, як море... Як він любить дивитися в їхню бездонну глибину! Як він рвався до них! Скільки доріг пройшов, щоб, нарешті, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скількох смертей видерся з пазурів, щоб не вицвіли вони від сліз і туги!..

Ніжно взяв її голівку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцілунками.

— Златко!

— Арсене!

Тремтіло, наповнене весняними пахощами, повітря.

І небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високості й наче мліло від розкоші й щастя.

Сіли. Арсен поклав голову Златці на коліна і заплющив очі. В одну мить промайнули перед ним страшні картини минулого — неволя, втеча, бої, походи... Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?

Арсенове серце мліло і завмирало від незнаної досі втіхи і пестощів. Златка цілувала його очі, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на тверді зарубцьовані шрами. Побачивши за вухом слід від кулі, нагнулась, припала до нього губами.

— Арсенчику, важко тобі доводилося? — прошепотіла.

— Важко.

— Ти більше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?

— Будемо, Златко! Будемо, люба!

Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Звенигора щокою притулився до її коліна, вслухався і в неповторну музику весни.

Раптом його вухо вловило ледь чутний тупіт копит. Він підвівся — глянув довкола. Ген-ген на виднокрузі мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вітер гонить перекотиполе безкраїм степом, чи вершник поспішає з важливою звісткою?

Звенигора пильно вдивляється вдалину. Ні, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торішніх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимій звідси балці, то виринаючи на зелених пагорбах.

Гонець!

Придивися — бачиш: жевріє, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, іскряться проти сонця самоцвіти на піхвах здобутої в боях дорогої шаблі. Летить бистрокрилим птахом дужий кінь.

Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом і теж побачила вершника.

Хто то? Куди він мчить? Невже знову війна?

Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далину, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі... І зрозумів він, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жаліючи коня! Недарма сповнюється далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам... Бо й само ж воно —— дорога без кінця!