— Гм, здається, ми тут непрохані гості, — сказав Грива. — По всьому видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!
— Але тутай ще є одні двері, прошу вас, — показав Спихальський на темну дерев'яну стіну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпіл. — Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймні один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче мені ніздрі своїм душком, холера!
З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.
— Здравей, пане господарю! — привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.
— Здравейте, — відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: — Кто єсте?
Звенигора виступив наперед.
— Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати — дозволь переночувати!
Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.
— Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєі страви.
— Спасибі, — подякував Звенигора. — Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?
— Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, — відповів старий. — А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.
"Гм, хитрий старий — викрутився, — подумав козак. — Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?"
Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши його в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.
— Не подобається мені його таємничість і замкнутість, — тихо промовив Роман. — Бликає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще нам дременути звідси, поки він не привів яничарів?
Однак його ніхто не підтримав, Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м'яку постіль. Звенигора зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.
— Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, спати, а я до півночі повартую, — здався Роман. — А потім розбуджу пана Мартина.
Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя... Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.
Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож він одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в'язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.
В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька чоловіків стояло над втікачами, держачи в руках пістолі. Інші в'язали руки.
Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива вирвав руки і зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав Гриву назад. Дістали своє і Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну і, видно, не до кінця втямив, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його руки було вже міцно затягнуто сирицею.
Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов'язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Звенигору ногою під бік.
_ Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!
— Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини? — спитав обурено Звенигора, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. — Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував — і видав цим розбишакам?
Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, відповів:
— Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги! І не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по-доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?
— Ніхто нас не присилав. Ми самі прийшли.
— Хто ж ви такі? Яничари?
— Звідки ви це взяли?
— Не викручуйся, по шкурі бачимо!
Звенигора оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдутинів, якщо це справді гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зім'ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.
— Шкуру можна скинути!
— Це однак тебе не врятує, яничаре!
— А може і врятує! Розв'яжіть мені руки!
Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит.
— Розв'язати, Ганчо?
Той ствердно хитнув головою.
Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув — і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, він щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла.
— Дивіться!
В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.
— О леле! — вигукнув Ганчо. — Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!
Замість відповіді Звенигора, перемагаючи біль, спитав:
— Тепер скажіть, хто ви?
— Ми гайдутини!
Звенигора важко присів на сіно. Перед очима у нього попливли жовті кола. Однак він полегшено зітхнув.
— Я так і думав... Проведіть нас до воєводи Младена!
Ганчо перезирнувся зі своїми товаришами.
— Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?
— Так.
— Хто ж ти і твої товариші?
— Ми невільники. Втекли з каторги...