Нарешті могло важити і звичайне побоювання за поезії явно "аполітичного" змісту. Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.
У "Плугові" з'явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива, — досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в "Соняшних кларнетах" маємо певний стилістичний надмір, то в "Плузі" — стильову ощадливість. З'являється лаконічна чорно-біла графіка. "Найлаконічніший Тичина" — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів "Плугу". Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здасться, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдорвершенішої техніки.
У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського "я" на користь "ми" призводять до монументалізації образів, імперативних речень, драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.
* * *
Поему "Сковорода" Тичина писав тоді, коли час для її написання, власне, минув. І справді: тема Сковороди існувала для нього в роки революції і громадянської війни. Від тих часів маємо справді сковородининську збірку "Замісць сонетів і октав", окремі вірші інших збірок. Після безславної поразки національної революції віра в життєздатність сковородининських ідей дуже підупала: чимало тих, які ще вчора шукали майбутнього України на шляхах добра і справедливості, повернули в протилежний бік: створилися психологічні підстави для виникнення філософії зла типу Донцова та іже з ним. Ці останні взяли з історії той урок, який вона пропонувала (інше питання, що запропонований нею урок був далеко не найкращим із тих, які вона пропонує взагалі).
Не найкращий урок взяв і Тичина. У своїй поемі він на догоду часові пробує модернізувати мандрівного філософа, вийнявши його із сфери проблематики морального самовдосконалення людини і ввівши в завужений простір питань класової боротьби, нібито єдиної панацеї од усіх (у тому числі й моральних) соціальних вад. Наш старчик вийшов пантеїстом і марксистом уводночас.
Спочатку бачимо його в природній для Сковороди стихії:
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
— О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
і мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
о, Всеблаженний! —
І Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все! —
рядки, дуже споріднені з пантеїстським духом "Ганімеда" Й. В. Гете. А трохи згодом філософ викладає перед читачем щойно засвоєну науку класової боротьби:
К чому цей мир,
до чого ця проповідіь висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?
К чому усі його протести,
коли вони м'які, коли вони тендітні?
"Блаженні милостивії" — сказать катам?! —
Ударить так, щоб аж заграло!
щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
Щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби,
раби, ця сіль землі майбутня, —
ударить! вдарить!
.......................................................
І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
Отож Тичина став успішно озброюватись єдино правильним ученням марксизму-ленінізму. Здається, значно успішніше, ніж в окремих поезіях "Плугу".
Одна із більших таємниць Тичини, поема "Сковорода", довгий час інтригувала дослідників, від О. І. Білецького починаючи. "Поема, над якою поет працює ось уже кілька років" — так шанобливо говорили про неї і в 40-і, і в 50-і роки. І дійсно — коли-не-коли з'являлися "уривки" з поеми, здебільшого дуже гарні, і це підігрівало інтерес.
Звичайно, рано говорити про те, що зробив Тичина із поемою в наступні десятиліття, але шлях, яким пішов автор "пра-Сковороди", великих набутків не обіцяв. Ось що писав з приводу видання поеми історик української літератури С. О. Єфремов: "Поет став на роздоріжжі, і либонь найкращим до того документом може бути один з останніх творів Тичини, поема-симфонія "Сковорода", читана в уривках на Сковородинському святі 1922 року. Задуманий давно ("Спинились ми на "Чайці": Васильченко з "Кармелюком", я — з "Сковородою", — писав Тичина ще 1918 року), цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, — принаймні в тій трактовці Сковородинівського сюжету, яку надав своїй "симфонії" автор. Почата в м'яких, лагідних тонах "Соняшних кларнетів", поема видко переживала разом з автором пертурбації в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу. Героя-созерцателя, що такий був взагалі близький Тичині з своєю "главною мудрістю — пізнай себе самого", раптом сунути в повстання, поставити ватажком бунтівників — це вже не тільки смілива думка, не тільки анахронізм щодо часу, це попросту викривлювання й історично і психологічно образу старчика Сковороди, це зґвалтування письменника, над самим собою починене" (XXVII, с. 354).
У 1921 році у "Всеукрліткомі" вийшла окремою книгою збірка Тичини "В космічному оркестрі". В ній було вміщено 10 космічних віршів, свідчень нової поетової віри.
Благословенні:
матерія і просторінь, число і міра!
Благословенні кольори, і тембри, і огонь,
огонь, тональність всього світу,
огонь і рух, огонь і рух!
Революція побільшила масштаби бачення; звільнившись од скверни глухого українського загумінка, поет декларує інтерреспубліку і кос-федерацію. Втім, треба забрати іронію: в молодій радянській поезії тема космосу була чи не генеральною: