І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
Що це за "краса нового дня" — невідомо. Так само невідомо, чому вірш, присвячений вітрові революції, поет так дивно закінчує, зупинивши нашу уяву на мертвих очах тих, що перестали співати. Високоморальний дух молодого Тичини (усе той же абстрактний гуманізм!) визначив композицію цього вірша.
Прочитаймо вірш "І буде так...", надрукований 11 березня 1919 року в газеті "Боротьба" (ч. 24/81). Він такий же неозначений, як і "Вітер":
Фальшиве небо сміхом хтось розколе.
І стане світ новий і люде як боги.
І скрізь, де буде поле, —
Плуги, плуги...
Створюється враження, що Тичина вижидає певності світу. Тому він прагне тільки малювати. Мимоволі спадає на думку, що слова попереднього вірша "і ніхто з них не радів, не співав" — стосуються і самого Тичини: йому теж було не до співу:
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни!
Ой, що там в полі, що за гук —
татари, турки, гуни?
Виходим вранці як з печер —
курить по всій країні!..
Замість квіток шаблі, списи
виблискують в долині...
Це нові "псалми залізу", що сягають неба — з криком, мовчки, з прокляттям, сягають червоно. Ці псалми — не стільки залізу, скільки самого заліза: поет просто малює те, що досі не піддається його оцінці, а коли й піддається, то далеко не остаточній:
Минув як сон блаженний час
і готики й барокко.
Іде чугунний ренесанс,
байдуже мружить око.
Нам все одно, чи бог, чи чорт —
Обидва генерали!
Собори брови підняли,
розбіглися квартали.
Над містом зойки і плачі,
немов з перини пір'я...
Зомліло, крикнуло, втекло
зелене надвечір'я.
Це що горить: архів, музей? —
а підкладіть-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
новий псалом залізу.
Як бачимо, емоційний фон сприйманого світу глибоко захований. Висуворілі риси поетового обличчя пожвавлює тонка, ледь помітна іронія — іронія страдницька. Естетичний план поступається місцем оцінному, так само глибоко захованому. Коли М.К.Зеров писав, що в "Плузі" Тичина "зрозумів неминучість нової доби, схилився перед її залізною конечністю" (XIV, с. 8), то, гадаю, він мав на увазі насамперед ці псалми.
Справді, поет приймає нову добу, нові зміни — так, як приймають світ: у людини сущої тут вибору немає. Але схвалення цього світу іще нема. Хіба що в четвертому псалмі, найбільш зручному для осучаснення Тичини 1920 року:
На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба, їсти! —
А за повстанцями ідуть,
співають комуністи.
Пождіть, пождіть, товариші,
ще будем їсти й пити.
Коли б ви нам допомогли
капіталістів бити.
Ідуть, ідуть робітники
веселою ходою.
Над ними стрічки і квітки,
немов над молодою.
Туркоче сонце в деревах,
голубка по карнизу...
Червоно в небо устає
новий псалом залізу.
Треба зазначити, що в контексті повної збірки славнозвісні поезії "Як упав же він з коня" та "На майдані" сприймаються зовсім не так категорично, як звикли провадити про це наші дослідники — С. Шаховський, Л. Новиченко, С. Крижанівський чи А. Іщук. Тема повстанців — це не доконечна тема радянського Тичини. Відомо, що повстанський рух на Україні мав різні прапори. Сам Тичина згадує повстанців, услід за якими йдуть комуністи ("чому не попереду?" — питали вульгаризатори критики 30-х років і — вже в пом'якшеній формі — Л. Новиченко), згадує, що "за Трипіллям на горі уже гримів Зелений", згадує про повстанців проти гетьмана і німців. Чимало з цих повстанців ішло під українськими прапорами.
Тільки сьогодні, коли уявлення про повстанців асоціюється насамперед із "червоними повстанцями", можливе занадто сучасне тлумачення таких поезій Тичини як "На майдані" чи "Як упав же він з коня" — діє магія пізнішого Тичини.
Але, уважно придивившись до ідилічної картини повстанства ("На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!"), можна помітити, що це картина самонароджуваного повстанства ("Хай чабан! — усі гукнули,— за отамана буде"), картина значно багатша за ту, яку бачать перед собою Л. Новиченко або С. Крижанівський. Це малюнок революції самих мас, малюнок, близький до динамічних образів Еллана чи Василя Чумака. Такий же характер має і другий вірш, "Як упав же він з коня". Інша річ, що "вдарив революцьонер — захитався світ" об'єктивно може стосуватися тільки революціонера-більшовика, і тільки його. Але це "ідейне привнесення" до вірша, який сам по собі підстав для подібного тлумачення не дає.
У зв'язку з темою повстанства хотілося б нагадати про вірш, присвячений учасникові повстання боротьбістів проти денікінців Гнатові Михайличенкові:
Не уявляєм, як ти тлієш,
як у землі сирій лежиш, —
бо завше ти живеш, гориш,
бо вічно духом пломенієш.
Ще ти воскреснеш, зазорієш,
в мільйонах встанеш, закипиш:
чого, чого, народе, спиш,
чом не дерзаєш ти, не смієш? —
Тебе замучили кати...
Омарсельєзені світи
взялись жалобою та горем.
Заприсягаєм: в час побідний —
хай смерть — а ворога поборем!
О брате наш, о любий, рідний...
Читач може звернути увагу на братнє Тичинине "ми" ("не уявляєм, як ти тлієш") — наочне свідчення того, що географія українського повстання була для Тичини значно ширшою за сьогоднішнє уявлення про неї.
Мені здається, що значно більше підстав для відшукування першопочатків нашого, радянського Тичини дають вірші 1920 року ("Псалом залізу", "Листи до поета", "Ронделі", "Плюсклим пророкам"), коли доля української будучини була по суті вже вирішена. "За повстанцями ідуть, співають комуністи" чи запевнення в відстороненій формі "ви — сила, і з вас ще буде комуніст" стосуються цілком нашого, сучасного Тичини.
Збірка "Плуг" засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в "досонячнокларнетівський період", цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу, "гегельянського" приймання розумності всього, що існує. Як гарно відзначив Орест Зілинський, "єдність особистості для нього (Тичини — В. С.) не існує без визначення єдності життя, без визначення себе самого в рамках об'єктивного принципу життя" (Дукля, 1967, .№ 2, с. 23)1.