Феномен доби (сходження на голгофу слави)

Сторінка 27 з 27

Стус Василь

1 3 другого боку: складна доба революції і громадянської війни могла народити лише складну віру. Тичина, "однолюб" за натурою, обрав із складної віри тільки один складник. І тому не міг побачити того, що бачили інші — Микола Зеров, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий тощо, не кажучи вже про росіян — Булгакова, Платонова, Пильняка, Мандельштама, Пастернака і т. ін. І все-таки їхній скепсис менш аргументований за наш, покоління другої половини віку.

1 Останній катрен видався драстичним для нашої цензури. Тепер "проблему свободи" загнано в плюсквамперфект:

Ах, море і поет! Та хто ж вас не боявся?

Свободи ярий гнів ні разу не смирявся!

Поет родивсь прямим. Помер — то од свобод

Все боком ставили, щоб не впізнав народ.

1 Ось що писав цитований уже В. К. Винниченко у "Відродженні нації": "І як же могли оті покривджені, працюючі не відчувати симпатії до більшовиків, не йти за ними? Більшовики діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те в них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм. Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а значить не мали й довір'я мас. Це було в нас у перший період творення нашої державності, коли соціальні й національні моменти злипались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима непохитна віра мас. Але далі в нас не вистачило сміливості, одваги, широти й далекосяжності погляду. Ми злякались "темних інстинктів" мас, ми перестрашилися дальшого більшого ентузіазму".

Цікаво порівняти цю оцінку з оцінкою, яку давав соціальному курсові Центральної Ради київський юрист і єврейський громадський діяч А. А. Гольденвейзер. У його статті "Из киевских воспоминаний" читаємо: "Для всех было ясно, что сила украинского движения лежит главным образом в слабости его противников. Его же собственная сила и быстрота распространения обусловливались доступностью и завлекательностью лозунгов, с которыми оно тогда подходило к массам. Секрет успеха национальной украинской агитации был в том, что она — так же, как впоследствии агитация большевистская,— вполне угождала желаниям и склонностям широких, по преимуществу сельских масс" (XX, с. 11).

1 У Заяві, що її надіслав ЦК КП(б)У до Виконкому Комінтерну в зв'язку з націоналістичними ухилами в КП(б)У, йшлося також про шовіністичні ухили, як-от: 1. Приниження значення України, як частини СРСР, намагання трактувати утворення СРСР як фактичну ліквідацію національних республік. 2. Проповідування нейтрального ставлення партії до розвитку української культури, трактування її як відсталої селянської у противагу російській, "пролетарській". 3. Спроби за всяку ціну зберегти перевагу російської мови у внутрідержавному, громадському і культурному житті України. 4. Формальне ставлення до проведення українізації, що визначається тільки на словах. 5. Некритичне повторювання шовіністичних великодержавних поглядів на так звану штучність українізації, про незрозумілу народові "галицийську" мову й т. ін., культивування цих поглядів усередині партії. 6. Змагання не проводити політики українізації по містах і серед пролетаріату, обмежившись тільки селом. 7. Надто тенденційне роздмухування окремих перекручувань під час проведення українізації, спроби виставляти їх як цілу політичну систему порушення прав національних меншостей (росіян, євреїв).

1 Читачеві буде цікаво співставити цей вірш Тичини з віршем В. Свідзінського про білого мурашка:

А йдім же, любий, в темне муравище,

що серед бору, в виярку дрімучім,

під соснами. Коли б ти тільки знав,

якого в цім печерок та яскинь!

А вже вони давно стоять нежиті.

Я посвічу в них свічі незліченні —

і сяйво бризне... Ні огидних слів,

ні погляду ворожого! Де глянеш,

подушечки атласові лежать.

Обійме сон — і мирно ти заснеш,

тобі спочинок, а мені турбота.

Тебе обійду, обчеркну. Кругом

осиковий поставлю частокіл.

Пристрітища, урочища, уроки

нас будуть сторожити од людей.

Я в головах у тебе заспіваю:

"Не вийдеш більше, мій мурашку білий".

1 Правда, на совісті Смульсона та іже з ним лишилась поема "Золотий гомін", вміщена і в цьому виданні. Поема регулярно передруковувалась аж до 1947 року, коли вона остаточно вмерла для нашого читача.