1 Не є буржуй.
2 Роботу.
— У Лубні мої родич — comprenez-vous? П'ятнадцять років я не бачив мій сестра і мати. Вони в Лубнах. Я їхав Шепетівка, мені треба Харків, але в Лубні я встав. Вони здорові, в них є коза й кури. Кури ходять по двору і між ними великий гоноровитий le coq *. Ах, le coq такий гарний. У нього пишний хвіст і велике пір'я. Кури c'est très bien 2! Вони дають яйця, пір'я і м'ясо. Кози — також, їхнє молоко c'est très utile. Les petits enfants3 їдять яйця і п'ють молоко. Вони здорові, але брудні, в Європі люди ходять чисті.
Лео Гольдфані виклав це все, ніби школяр з читанки для 1-ї групи, і йому забракувало далі потрібних слів. Тоді він видобув із бокової кишеньки піджака гаванську цигару з червоною паличкою, тендітно надірвав кінчиками бездоганно чистих нігтів кінець їй, але нараз спам'ятався.
— Permettez-vous 1 курити,— галантно звернувся він до того самого селянина, що з торбою їхав до тов. Петровського. Раптове звертання саме до нього спантеличило селянина, він ніяково потер коліна й винувато крутнув головою:
— Я... не курящий, не потребляю юго зілля.
— Вагон — некурящий? Pardon,— перепросив Лео Гольдфані й поспішив з цигарою назад до кишені, але решта пасажирів, осміхаючись, мерщій пояснили йому, що курити в цьому вагоні вільно.
— Merci! Eh bien! — вклонився Лео Гольдфані й з насолодою засмоктав цигару.
1 Півень.
2 Це дуже добре.
3 Це дуже корисно. Маленькі діти.
4 Дозвольте.
Пасажири цікаво стежили за кожним його рухом, і це зрозуміло: він являв своєю імпозантною постаттю живий кадр якогось американського фільму й тільки тло — дощані стінки нашого "твердого" вагону й не зовсім чисте вікно — нагадували, що актор не загримований. Проте не важко було збагнути, що родичі цього Лео Гольдфані в Лубнах — це звичайні Лейби та Іцики Гольдфайни, що кравцюють собі по-старозавітному на одній з небрукова-них одноповерхових вулиць. А втім це саме й не давало пасажирам спускати з ока напарфумованого гладкого Лео Гольдфані: з такою постаттю конче мусять з'явитись усякі інтриги й анекдоти. Воно так і сталось. Щоправда, на який час увагу від нього одвернув дядько, що до тов. Петровського. Надало якомусь колишньому солдатові заговорити в сусідньому купе про фронт. Ну, фронт фронтом: усі ми страждали, усі проливали кров і з одного казанка їли, аде солдат надумав оздобити своє фронтове поневіряння гарніром побутових малюнків:
— ...Стояли ми тоді в Новоград-Волинському в'езді. Народ там вроді в нас, ну тільки порядок у нього неправильний, ну ось, вам сказать к слову — молода на вінчання, так вона зовсім гола йде. Без усякої даже сорочки — просто, як турецький святий, гола.
Солдат занадто захопився й безсоромно набрехав. Селяни, що сиділи навколо нього, здивовано вирячили очі, два студенти, Гольдфані і я змовчали. Одначе це не міг так дарувати наш дядько. Він напрочуд жваво заходився спростовувати такі звичаї на Волині й на доказ показав старого зім'ятого папірця, з, печаткою і підписами, де стерті літери говорили, що "младший унтер-офицер 135-го Амурского полка Иван Петров Друшляков, ввиду инвалидности, возвращается в первобытное состояние к себе на родину в село!"
Коли ніхто вже не міг сумніватись, що його полк стояв на спочинку в Новоград-Волинському і дівчата тамошні не ходять голими до вінчання, дядько за одно розповів нам про свого полковника.
— ...Були, конешно, всякі охвицери, ну такого, як наш полковник Бєлогрудов, так не знайти. Сердешний дуже був, повсіда к солдату понятіє імів. От хоч би й таке — пригнали нас некрутами в казарму, получили ми обмундирування й сидимо. Коли це говорять: "Здоров, реб'ята". Одвічаемо: "Здравія жалаем, ваше високоблагородіє".— "А жонаті між вами єсть, реб'ята?" — питає він. Кажемо: "Так точно —єсть".— "Що ж ви будете тут делать, реб'ята, без жінок?" — "Не могим знать, ваше високоблагородіє",— говоримо, а він уже сміється до нас: "Нічого, реб'ята, не журіться! Потому руський солдат он никогда не погибне! Все пропадьоть, но руський солдат буде крепкий стоять на посту!.." Да, імів понятіє, настоящий був чоловік. Ми йому всім полком солдати золоту шашку купили...
Дядько розповідав би _ще довго, він зовсім забув про ВУЦВК і товариша Петровського і ввесь поринув у минулі воєнні дні, та тут прийшов контролер перевіряти білети.
— Ваш білет?
— Клац!
— Ваш білет?
— Клац!
Дійшло до Лео Гольдфані. Він вільно дістав гаманця, з гаманця білет:
— Je vous prie M Мій білет.
Проте— контролер не клацнув одразу його білет своєю машинкою, як іншим. Він кинув скептичний погляд понад пенсне на спокійного Гольдфані й ще раз пильно оглянув білет.
— Ваше посвідчення, що на підставі його ви користуєтесь пільговим проїздом? — простигнув він пальці до Гольдфані.
— Посвідчення, пашпорт, візу? Eh bien,— добродушно погодився Гольдфані й поліз у кишеню.
— Е, ні, цей пашпорт мені непотрібний. Мені треба посвідки,— у вас пільговий білет,— погрубішав контролерові голос.
— Je ne connais pas vos ordres 2, може, я маю право на пільгу. Я... ne suis pas bourgeois, je suis étranger 3, може, я й маю у вас право на пільгу...
— Ви дурня мені не клейте! Я питаю — чи є у вас посвідка на пільгу!
Лео Гольдфані захвилювався. Він розмахував руками, показував контролерові й пасажирам закордонний паспорт із радянськими візами, але це не вплинуло на контролера. Він залишився невблаганний:
— Посвідки нема — платіть штраф! Білет недійсний. Лео Гольдфані вилупив остовпілі баньки:
— Білет недійсний. Comment, monsieur? Чому недійсний?
Прошу.
2 Я не знаю ваших порядків.
3 Я не буржуй, я чужоземець.
— Платіть штраф!..— роздратовано вже каже контролер.— Ви з Лубнів? Значить, це буде... десять карбованців і тридцять п'ять копійок. В Миргороді візьміть собі квитка, бо знову оштрафую, а цей білет недійсний, я його вже не поверну вам.
Лео Гольдфані зовсім розгубився. Він пробував був ще боронитись, сказавши цілком слушно:
— Ну, слухайте, monsieur, хай це буде фалшивий білет, добре! Але це ж усе таки білет!.. Для чого ж штраф?..
Ця морока вже зовсім не сподобалась контролерові. Він став лаконічний:
— Або штраф, або в Миргороді я в Депеу вас здам! Зачувши це неприємне збіговисько голосівок накінці,