і когось треба конче розпікати, через те переглядання і звірення білетів з плацкартами, що вимагала служба, тільки ще більше роздратувало його.
— Ну, конечно, не туда сели!! Даже смешно. Ваш поезд — это совсем наоборот. Он на второй линии. И как это, не спросясь, лезть у вагон — даже непонятно!..
Провідник трапився здоровенний, голос мав громовий, хоч і промоклий до хрипоти в пиві та горілці. Нижчому за
нього кооператорові не випадало, навіть із амбіції, сперечатись із ним, та й про що тут сперечатись? Кооператор замовк, насупився й повернувся до виходу. Дядько в "городському" піджаці подивився йому вслід і яхидно кинув:
— Іч! з портхвелем ходите, а в поїзді їздити не вмієте!..
Поїзд рушив. Київ замиготів цятками вогнів, повернувся в танку на захід і зник за печерськими горами. Замахали розпачливо перед очима бантики залізничного мосту й впали позаду в темряву. Поїзд вихопився на лівий берег і домчав кілометрити нічну далечінь.
Селянин обережно розв'язав торбу, видобув з-за халяви шевського ножа й почав їсти сало. Потім забалакали перекупки:
— ...Спродалась учора на Єврейському і пішла до доктора. Ну й доктора ж тепер!.. Оце вже другий місяць пішов, як мені все воно щось у голові штрикає і в очах будь-то тьмарніє. І, знаєте, сил моїх нема терпіти більше. Зайшла я до Марії Семенівни, дак вона мене одразу до нервного доктора справила, недалеко від них і живе. Прийшла я, значить, до нього, а в передній стрижена баришня докторська три рублі з мене править. Хотіла я торгуватись, дак вона каже: "І не просіть, менше як три нікогда не бере". Прийшлось мені там постояти та пошукати гроші.
— Що ж, не хватило? Мало, мабуть, продали? — співчутливо спитала її сусідка.
— Нє, не то що не хватило, а думка така, що вже, як ти з мене три рублі лупиш, дак дай я тобі хоч самі що не є рвані та грязні пошукаю: жаль же все ж таки настоящі деньги доктору аж три рублі давати!
— Та воно, конешно,— погодилась сусідка і мотнула шиєю, випинаючись із хустки, слухати далі.
— І що ж би ви думали! Обдивлявся, обдивлявся мене той доктор, і в око заглядав, і язика йому висолопила, і по колінці стукав, а потім і каже: "Окромя нервов — нічого у вас не признаю. Тольки одні нерви, предільонно,— каже,— розстройство видати... Здержим, я вам пропишу, а больше нічого не нужно". Ну, тут мене і взяло, не втерпіла я: "Воно даже некрасиво виходить,— кажу я,— що ви, доктор, только по колінках стукаєте та очі вивертаєте, а нема того, щоб узять трубочку та через трубочку мене послухать. Хоч ви й нервний доктор, а все ж таки должні мене всю з трубочкою лічить!"
— Конешно, конешно,— згодилась сусідка,— що то й за доктор, як без трубочки!
Дядько в "городському" піджаці запалив цигарку, пихнув синюватим димом, ліве око примружуючи, і сплюнув крізь зуби:
— Так тільки нерви і признав? — спитав він уважно.
— Да,— скорботно відповіла перекупка,— так і сказав: "Усе у вас у порядку, а нащот трубки, дак то — про-драсудок вроді, а за нерви я одвічаю".
— Ну, якщо нерви, так то пусте! — авторитетно зауважив дядько і потягнув цигарки.— Я на нервах знаюсь лучче всякого доктора. У нашому селі, ще як у городі не служив, так я нашу попадю за місяць із нервами на ноги поставив. Мені в Лаврі ще до війни монах один таке средство назвав, що проти нервів воно. Хоч би там тобі які нерви, а все'дно проти того средства не встояти їм.
— Та невже? Скажіть, пожалуйста! І що ж воно таке? — вчепились обидві перекупки.
Дядько широко розставив на підлозі ноги, обіперся рукою об коліно і глибоко вдихнув повітря:
— Так ото ж слухайте. Якщо ви все, як оце кажу вам, до точки зробите, так і через десять год не забудете Микиту Цимбала. Так і запомніть собі, що це порадив вам Микита Цимбал. Як рукою нерви зніме!.. Треба наперед достати собачого жиру і ото щодня вранці, як тільки встанете, так ні за що не беріться, а зараз же випийте ложку собачого жиру, а потім півдесятка яєць сирових ковтніть, а главное,— так щоб ніякого треволненія не було! І отак місяць видержіть себе...
Селянин у кутку раптом закашляв. Шматочок сала застряв йому між щокою та яснами й не хотів лізти в горло. Селянин сплюнув сердито перед себе й похилився наперед, кривлячись:
— Так ото, щоб із собаки та жир пити?
Дядько в піджаці, стверджуючи, стукнув себе по коліну й ще раз інструктивно приказав:
— Непремінно — з собаки! Щоб настоящий собака був. Як пес, так воно навіть краще.
— Тьфу! — збридився селянин і покинув їсти.— Отакої! З собаки жир дудлити! Селянин похитав скептично головою, потім подумав собі трохи, кашлянув і розповів про скаженого пса, що покусав йому на Петра кабана. Через годину розмова урвалась, бо встали на якійсь станції перекупки, а за ними через перегін і маестро собачого жиру.
На цьому могло б і кінчитись це нецікаве безсюжетне оповідання, але залізниця не терпить безсюжетності: залізниця — це артерія безкінечних пригод та всіляких ускладнень і кожна нова станція, де встають здорожені вже пасажири і сідають свіжі — це зав'язка й розв'язка окремого оповідання чи розділу роману. Так і тут. У Лубнах із струменем навантажених речами пасажирів, що штовхались, лаялись і тиснулись наосліп уперед, сів Лео Гольдфані. Що він — Лео Гольдфані, ми дізнались потім, так само, як і про інші дрібниці, зв'язані з його нещасною особою. Але його помітили одразу. Тугий, ідеально-білий комірець, квітчаста краватка, дві лиснючі новенькі валізи, сірий м'який капелюх — все це, розуміється, впадало в очі на тлі рябої, по-соробкоопівськи вбраної публіки. Але найголовніше, що привернуло до нього загальну увагу, це те, що він не квапився і не лаявся, як усі: ішов повільно, як у себе вдома, і на кожному кроці перепрошував:
— Pardon, monsieur! Pardon, mademoiselle!.. Я пере-прошаю, madame!
Ці monsieur та mademoiselle плюс викохані брижі
червоної шиї та опасистий живіт під в'язаною закордон-
ною камзолкою — все це рекомендувало його як цільний
тип недорізаного буржуя, що його ніби навмисне, зважа-
ючи на яскравий вияв породи, залишили на майбутній
розплід. —
Через щось, хоч він не ставив жодних вимог і ні з ким не сперечався, йому одразу знайшлось вільне місце коло вікна, де він чемно, на всі сторони посміхаючись і знову мільйон разів перепрошуючи, зручно вмостився з своїми валізами. Одначе за хвилину виявилося, що він n'est pas bourgeois 1, принаймні він сам нам це для чогось підкреслив, запевняючи, що він, власне кажучи, сам любить 1е travail 2, ну, словом, він експерт одної французької фірми, що жадає дістати в Росії концесію. Сказав це він каліченою французьким прононсом російською мовою й на тому тим часом заспокоївся. Хтось, правда, висловив сумнів, чого він їде не просто з Шепетівки, а сів у Лубнах, проте експерт одразу ласкаво пояснив: