Лео Гольдфані пригадав пневматичку, що нею коли завгодно можна повідомити міську станцію й станція хвилина в хвилину рівно за годину до від'їзду поїзда приставляє додому потрібний білет, він пригадав французьких кондукторів, жвавих і точних, як механізм складного апарату, французьких касирів, м'які спальні вагони, люстра й жирандолі вагонів-ресторацій,— і, признатись, його висновки були не на користь нашим залізницям.
Дядько вдруге за сьогодні розв'язав торбу й почав жувати сало. Він проковтнув кілька шматочків і тепер категорично сказав сусідові:
— Не інакше як приставляється! Зроду не повірю, щоб яврей та отак дарма гроші заплатив за штраф. Тут не інакше, як він оце все підстроює для чогось. Ну тільки для чого? От штука!..
1 Я не розумію.
2 Це українські порядки? Що то за Україна?
3 Це правда.
Лео Гольдфані, кінець-кінцем, заспокоївся. Він по-філософському зміркував, що до всього, що з ним трапилось, треба ставитись, як до прикрих бувальців, які, проте, цілий місяць можуть правити за тему для веселих оповідань про Росію серед приятелів та знайомих, а коли заходитись їх списати, оздобивши подорожніми враженнями,— це буде непогана стаття до "Paris soir".
Лео Гольдфані давно засвоїв собі той мудрий погляд, що все в житті е закономірне й кожна дрібниця важитиме своє, коли підбивати останній баланс. До нього почав помалу повертатись бадьорий оптимістичний настрій, він перевірив, чи добре травить шлунок, чи не забруднились руки, котра година й усе дало йому цілком позитивні відповіді.
Він недбало глянув у вікно, де поспішно одсувались назад кучугури сільських стріх, і чорне павутиння осіннього гілля дерев, і навіть цей непринадний сірий краєвид видався йому не таким уже й поганим, а коли б цьому краєвидові додати трохи розмаїтості фарб плюс добрі шосе, то, далебі, з нього вийшло б щось путнє.
А втім, Лео Гольдфані судилось ще раз зіпсувати собі настрій і зіпсувати його вкрай. Безглуздий фатум із "фал-шивим білетом" пантрував Лео Гольдфані, щоб іще раз вдарити щосили по ньому.
Ми під'їздили вже до Харкова. Пасажири знову заметушились, дістаючи з горішніх полиць свої речі та сквапно вдягаючись, і тільки один Лео Гольдфані, як і входячи вранці до вагону, не вийшов із внутрішньої рівноваги, а зробив це все поволі, з певним тактом солідності й життєвого досвіду, що переконує ніколи нікуди не поспішати, бо, мовляв, однаково встигнеш дійти до логічного кінця нашої земної юдолі.
У вікнах замигтіли семафори, стрілки, віадук, ось і Харків. Ми приїхали. Візьмемо зараз свої валізки, перейдемо перон, віддамо коло входу залізничному службовцеві наші виїжджені вже білети й поринемо в свої справи. Поїдемо автобусами, таксі, трамваями, візниками, а дехто й "на батьківських" до готелів, до знайомих, до установ, додому, й забудемо залізницю, з її вагоном, що на кілька годин злучив нас у різноманітне, але в кожнім разі зближене товариство. А тим часом кинемо останній погляд на гостинні, хоч і тверді, лави, на бруднувате вікно, на синюватий від цигаркового диму присмерк вагону, що в ньому ми все ж таки вигідно доїхали до нашої столиці.
Так думав я. Може, такі сантименти оповили під фетровим капелюхом і голову Лео Гольдфані. Хто зна. Він глянув на вагон своїми чорними сливами очей, і мені здалось, що очі йому пойнялись сумом. Може, він передчував останній удар, що готувала йому ще раз лиха доля.
Про контролера, білет він, розуміється, давно вже забув. Він став у чергу до виходу саме передо мною й навіть намагався додержати своєю постаттю прямої лінії черги; не випинався ні праворуч, ні ліворуч, хоч це йому й не зовсім давалось через остаточно спроектоване барильце черева, широкі плечі й гладкі валізи, що висіли йому на обох руках. Попереду, коло входу, жваво одбирали білети.
— Ваш білет? Ваш білет? Ваш білет? Ваш?.. Дійшла черга до Гольдфані.
— Ваш?..
— Pardon, monsieur, мій білет... контролер, казав, фалшивий... потім білет правильний... але контролер казав...
Черга затрималась і захвилювалась. Службовець ненависно глипнув на Гольдфані:
— Я питаю — білет. Нема білета? Платіть штраф! Лео Гольдфані аж присів із валізами.
— Штраф?! Був фалшивий — штраф, став правильний — теж штраф, і знову штраф! Monsieur, у вас скрізь беруть штрафи. Але контролер сказав мені...
Службовець кисло посміхнувся куточком тонких губів:
— Ми таких горобців ловили вже! Платите штраф?.. Ну, раз, два, скоро! Мені ніколи.
Лео Гольдфані тільки ворухнув язиком і замахав руками. Тоді службовець штовхнув його набік і крикнув вартовому охоронникові:
— Задержи, Ваня, цього субчика. Його треба — в Де-пеу... Далі там! Ваш білет? Ваш? Ваш?..
Але тут уже ми втрутились у справу й наспіх пояснили службовцеві, в чому річ. Службовець здивувався, але все ж доручив вартовому:
— Ти подивись за ним, хай піде пошукає контролера. Якщо — правда, пусти його під три чорти, і точка!
Лео Гольдфані схопив знову свої валізи й у товаристві вартового побіг до порожнього поїзда шукати контролера. Він не годен уже був нічого говорити. З його тлустих посинілих губ зривалось тільки:
— Ah, Russie! Ah, Russie!..
Він бігав від вагона до вагона, марно шукаючи контролера.
На площі перед автобусом мене наздогнав наш дядько з залатаною торбою. Він поспитав мене, як пройти до ВУЦВКу, і наостанне|не витримав, щоб не висловити ще раз своєї сентенції про Лео Гольдфані:
— А все ж таки я бачу тепер, що він дурний, не з тутешніх! Треба було хорошо попросить кондуктора — і нічого б того не було...