Чи ви, читачу, бачили коли-небудь детективний фільм у кінотеатрі, що в ньому, бодай би хоч на один кадр, не промайнула залізниця? Чи ви читали авантюрний роман, де б герої, точніше, герой і героїня, хоч один перегін не пересиділи б у вагоні візаві в приємних, лагідних сутінках; що заколисують одним турботу, іншим сумління? Чи ви, читачу,— хай ви будете найхимерніший романтик, що й досі кохається в безкраїх, вільних, козацьких степах і сумує над незліченними могилами,— чи ви уявляєте собі країну без залізниці?
Розуміється, ні. І це не через те, що у ваших повільних кроках уже не чути рипу чумацької мажі і ваші смаки та запити піднеслись над рівнем миски з варениками в сметані, ні — просто залізниця занадто далеко пустила свої колії в наше життя й нашу свідомість. Залізницею ми самі можемо їхати, залізницею перевозять збіжжя, крам, пошту, залізницею приставляють зброю і навіть транспортують ідеї. Це вона, залізниця,— бадьорий живчик вічно рухливого, повнокровного життя і невсипуще джерело всяких пригод і авантюр. їй, що за мить робить людей ворогами, а за дві—найщирішими приятелями^ їй, що розтоплює людську замкненість і гартує одиниці в квадратовий гурт вагонів, їй, що везе людське горе й радощі, що проносить крізь глухі нетрі електрику, пару й крицю, їй, веселій, громохкій змії,— перше й останнє слово в моєму оповіданні.
Подивіться на залізницю: вона завжди мчить у незнану прекрасну далечінь!..
Хіба можна не поспішати на залізницю? Чи витримаєте ви спокійно зв'язати ваші валізки, найняти на вулиці візника, не видаючи своєї похапливості, потім помалу закурити цигарку й, не поглядаючи на годинника, безтурботно їхати? Чи вистачить вашої сили волі байдуже підійти до каси, дістати білета й звільна податись пероном до поїзда? Я певний, що — ні.
Так було й у нашому вагоні. Дарма що й люду було не абияк багато, і дзвінків не чути, проте всі квапились. Біля дверей до вагону на десять хвилин зчинився рейвах, дві сварки й один штраф за плювання на перон. Потім усі повлазили, знайшли свої місця й полегшено зітхнули. Просто перед нашим вагоном затишно світився тьмяний циферблат великих дзиґарів: там показувало до відходу поїзда ще аж двадцять хвилин. Пасажири нишком заглядали крізь вікно на циферблат і ніяково їжачились у присмерку; чи ж варто було сперечатись, лаятись, захеку-ватись, коли — аж двадцять хвилин!..
І цей німий, але завжди такий промовистий, такий живий циферблат миротворче впливав на пасажирів. Можливо, що цей настрій спокою і задоволення вагон довіз би да самого Харкова, поки поїзд не покинув би останній пасажир і не прийшли б робітниці вимивати підлогу та лави, але нашому вагону судилось зазнати пригод ще в самому Києві. Є мудра українська приказка: не шукай розваги, вона сама тебе знайде. І коли в щоденному житті ще сяк-так можна сперечатись за її поправність, то на залізниці вона виправдана цілком. Бо залізниця — це не тільки засіб комунікації, а и одна а найкращих розваг. Далебі! Ви не пробували, вдтачу, коли вас сверлить незрозуміла туга, піти на двірець, взяти білет на перший-ліпший поїзд, що відходить за п'ять хвилин, і їхати навмання? Спробуйте. Так ось, до теми. Розваги почалися ще в Києві. Але спочатку—загальна картина, дислокація, так би мовити. Насупроти мене, в самісінькому кутку — літній кремезний селянин із смугастою, де-не-де залатаною торбою. їде він далеко, до самого Харкова, достукатись до самого товариша Петровсько-го — про землю. Через те в торбі випинаються дві округлі паляниці, певно, там ще шмат сала, цибуля, сіль і прохання громади, що розписав волосною каліграфією сільрадівський писар. Коло цього селянина низенький, худорлявий дядько у "городському" піджаці й ремінці на кашкеті. Далі — дві київські перекупки з Євбазу. Перекупки — як перекупки: великі теплі хустки, живіт наперед і кошики.
Усе вже налагодилось на мирну лагідну путь, коли це прийшов чолов'яга в романівському кожусі й смушковій шапці. Під пахвою він поважно тримав, як клейнод, брезентового портфеля. Чолов'яга скидався на кооператора районного масштабу, але не в цьому річ. Ситуація ускладнилась тим, що в нього була плацкарта на те ж саме місце, де вже грузько й уперто сів дядько з торбою до тов. Петровського. Почалась сварка. Дядько, власне, не сварився. Він видобув з калитки плацкарту, показав сусідові, потім помацав під собою лаву й уперто замовк. Кооператор гарячився:
— ...Кажеться ж, руським язиком говорю: моя плацкарта на двадцять сьоме місце! Не міг же касир видати дві плацкарти на одне місце?! Ви зайняли моє місце, і я прошу вас устати...
Дядько, ніби його оце зараз мають підважувати, ворухнув стегнами, присунув до себе торбу й ширше вмостився на лаві. Сказав муруго й твердо:
— Мене кондуктор посадив тут, я на своєму.
Його сусіда в "городському" піджаці зненацька виявив ініціативу:
— А подозвольте, товаришу, куди ж ви їдете? Може, тут, сказать, ошибка трапилась...
— Та мені на Крути,— неохоче одмахнувся кооператор,— вопрос не в том, куди я їду, а не треба займать чужих місць!
— Ну, я ж так і думав, що не інакше, як тут ошибка! — зрадів низенький дядько: — Це ж на Харків, через Полтаву, а вам треба на Ніжень. Це ж совсем, сказать, не туди...
Кооператор збився трохи на голосі, але вперто стояв на своєму:
— Да, мій поїзд на Харків,— що ж я не розумію, чи що!
— Так ваш же — через Ніжень, а це — через Полтаву... Це ви не туди вернете.
Дядько глузливо посміхнувся. Кооператор із брезентовим портфелем безнадійно втратив у його очах усяку повагу й дядько, дарма що був присадкуватий і до того ж сидів на лаві, а кооператор стояв, зумів якось ізгори зневажливо подивитись на нього. Потім зітхнув і одвернувся:
— Нам воно, канєшно, всьо равно, ну тільки ви не в свій поїзд сіли. Це на Полтаву.
Через вагон саме пройшов провідник поїзду. Дядько застебнув на піджаці ґудзика й простягнув навперейми РУку.
— От, товаришу, поясніть їм. Тут ошибка вийшла, потому не може бути, щоб на одне місце, сказать, по два квитки...
Провідник сердито-професійним голосом грубо перебив його:
— В чом дело? Пред'явите, граждане, билеты! Провідник знав уже наперед, що тут хтось наплутав