— Боже, боже, — сумно мовила Проузова. — А тепер оце така дорожнеча! Півтори тисячі за свічку!
— А я сказав би, — твердив Благоуш, — що цю війну заварили євреї задля зиску. Отак би й сказав.
— Уже б і дощику треба, — озвалась Благоушка. — Бо картопля така миршава! Неначе горішки.
— А знаєте, — провадив Благоуш, — вони того господа бога просто вимудрували, аби було на кого звалити все. То така їхня мудрація. Хотіли воювати й придумали, чим виправдатись. То вони все так підстроїли.
— А які це "вони" ?
— Хто ж його відає. Я сказав би, що змовилися з папою і з євреями — всі, всі! Оті... оті... кальбурати! — гнівно вигукнув дідусь Благоуш. — Я б це їм у вічі сказав! Чи то кому треба було нового господа бога? Нам на селі й того старого вистачало. Саме в раз вистачало, і хороший він нам був, такий розважний та справний. І нікому не являвся; і хоч мир був...
— А скільки ви, Проузова, правите за яєчко?
— Сьо'дні дві тисячі.
— У Трутнові буцім три дають.
— От і я кажу, — все кипів старий Благоуш, — що таке мусило настати. Бо люди вже були дуже злі одне на одного. От хоч би ваш небіжчик чоловік, Проузко, земля йому пером, він же ото ніби спірит був, духів викликав, то я якось задля сміху й кажу йому: "Чуєш, а заклично мені назад отого злого духа, що я ненароком пустив", — а він на мене розсердився і вже нь разу до мене не озвався, поки й жив на світі. А то ж таки сусід був. А Тонда Влчек знов же признавав оті хвосхвати, що ними буцім землю добре угноювати, а хто їх не признавав, то того він усе підкусював і підкусював, як та оса набридлива. А мій син, пан прохвесор себто, каже, що воно повсюди таке. Кому вже що наверзеться, то він уже й хоче, щоб усі в те вірили. І все в'язне та й в'язне. І через це воно й настало.
— А так, — позіхнувши, погодилася Проузова. — Та що ж ти вдієш.
— Та звісно, — зітхнула пані Благоушева.
— Так воно вже ведеться на цьому світі, — додала Проузова.
— А вам, бабам, аби тільки теревенити цілий божий день, — сердито докінчив дідусь Благоуш і почовгав до хвіртки...
...А тим часом у світі точилися всесвітньо-історичні битви між арміями і "народжувалося краще майбутнє", як запевняли мислителі з усіх таборів.
РОЗДІЛ XXIX
Остання Битва
Під осінь 1953 року Найбільша Війна вже хилилася до кінця. Не було кому воювати. Окупаційні армії, здебільшого відтяті від своїх країн, танули, зникали, ніби вода в піску. Самозвані генерали пересувались від міста до міста чи,,краще сказати, від руйновища до руйновища, на чолі війська з п'яти чоловік, із котрих один був барабанщик, другий злодій, третій школяр, четвертий носив грамофон, а п'ятий був взагалі бозна-хто, і збирали контрибуцію, погрожуючи підпалити місто, або принаймні влаштовували доброчинний концерт "на користь інвалідів, їхнів удів та сиріт". Ніхто вже не знав, хто за кого воює.
Ото серед такого загального, невимовного розгардіяшу й настав кінець Найбільшої Війни. Настав так несподівано, що й досі не відомо, де відбулась остання, так звана вирішальна битва. Історики без кінця сперечаються про те, котрий бій означав кінець і розв'язку всесвітнього конфлікту. Декотрі (наприклад Дюріх, Асбрідж, а особливо Мороні) схиляються до думки, що це був бій під Лінцом. У цій досить великій операції брало участь шістдесят солдатів з різних ворожих армій. Бій розгорівся у великій залі ресуорану "Троянда" за офіціантку Гільду (власне, Маржену Ружичкову з Нового Биджова). Переможцем став італієць Джузеппе; він і забрав Гільду. Та оскільки вона другого дня втекла від нього з чехом Вацлавом Грушкою, то й ця битва, власне, не була вирішальною.
Усінський називає останнім бій під Гороховкою, Леблон — сутичку під Батіньйолем, Ван Гроо — різанину поблизу Ньївпорта; але здається, що тут вирішує скоріше місцевий патріотизм, ніж справді історичні докази. Одне слово, яка битва була останньою в Найбільшій Війні, невідомо. І все ж її можна з великою вірогідністю визначити з дивовижно узгоджених між собою джерел, а саме з цілого ряду пророцтв, що передували Найбільшій Війні.
Так, ще з 1845 року збереглося друковане (готичним шрифтом) чеське пророцтво, що через сто років "настануть події жахливі, і багато люду оружного в війні поляже" ; але що "за сто місяців тринадцять народів під березою зітнуться на полі і в січі запеклій одні одних порубають", а потім нібито настане п'ятдесятирічний мир.
1893 року туркеня Валі Штейн (?) пророкувала, що "мине п'ять разів по дванадцять років, перше ніж настане мир в усьому світі, того року тринадцять царів воюватимуть і зійдуться під березою, а потім настане такий мир, якого ще ніколи не було й не буде".
З 1909 року наводиться видіння однієї негритянки з Массачусетсу, що бачила "потвору чорну, дворогу, і потвору жовту, трирогу, і потвору червону, восьмирогу, як вони билися під деревом (березою?), аж кров забризкала весь світ". Цікаво, що загальне число рогів — тринадцять; це, очевидно, символізує тринадцять народів.
1920 року превелебний Арнольд пророкував, що "настане дев'ятирічна війна і захопить весь світ. Один великий імператор загине в тій війні, троє великих царств розпадуться, дев'яносто дев'ять.великих міст буде зруйновано, і останній бій у тій війні буде останнім боєм сторіччя".
З того ж таки року — "видіння Йонафанове" (опубліковане в Стокгольмі): "Війна й моровиця вигублять дев'яносто дев'ять країн, дев'яносто дев'ять царств упадуть і знов постануть, остання битва триватиме дев'яносто дев'ять годин і буде така кривава, що всі переможці помістяться в затінку під однією березою".
Народне німецьке пророцтво з 1923 року говорить про бій на "Березовім полі" (Біркенфельд).
Депутат Бубнік 1924 року сказав під час дебатів про бюджет: "...І не буде краще, поки хоч один солдат служитиме під березою".
Таких' пророчих тверджень за період між 1845 — 1944 роками збереглося понад двісті; в сорока вісьмох із них згадується число "тринадцять", у сімдесятьох — "береза", в п'ятдесятьох — просто "дерево". З цього можна виснувати, що останній бій відбувся поблизу якоїсь "берези" ; хто брав у ньому участь, ми не знаємо, але лишилось живих загалом тринадцятеро солдатів з різних армій, які після битви, очевидно, полягали в холодку під березою.