Фабрика Абсолюту

Сторінка 39 з 40

Карел Чапек

Правда, можливо, що береза виступає тут символічно, замість назв населених пунктів: Бржезани, Брженець, Бржезград, Бржезі (таких у Чехії 24), Бржезіна (таких 13), Бржезновес, Бржезінка (4), Бржезінки, Бржезіни (3), Бржезка (4), а також Бржеско, Бржезна (2), Брженці (5), Бржезник (6), Бржезно (10), Бржезова (11), Бржезове Гори, Бржезовиці (6), Бржезовик, Бржезувки, Бржезани (9) і навіть Бржезолупи. Або це назви німецькі: Бірк, Біркенберг, —фельд, —гайд, —гаммер, Біркіхт і т. д. або англійські: Беркенгед, Беркенгем, Берч і т. ін., або ж французькі: Буленвіль, Буле тощо. Це обмежує число міст, сіл, урочищ, де, ймовірно, відбулась остання битва, до кількох тисяч (коли не виходити за межі Європи, яка, безперечно, має переважне право на Останню Битву), і детальне наукове дослідження принаймні з'ясує, де вона відбулась, коли вже зовсім неможливо встановити, хто її виграв.

Та, може, все ж таки — це дуже спокусливе уявлення — поблизу арени останнього акту всесвітньої трагедії просто стояла струнка, срібляста берізка; може, над бойовищем співав жайворонок, і над запеклими вояками пурхали метелики-білани. Аж ба — вже й убивати нема кого; стоїть теплий жовтневий день, і один герой за другим повернеться до бойовища спиною, відійде трохи вбік, справить малу потребу і, знудившись за миром, піде полежати в холодку під березою. І врешті там полягали всі тринадцятеро, що пережили Останню Битву. Той поклав утомлену голову на чобіт сусідові, той — йому на зад, не турбуючись його віддихом (солдатовим цебто). Тринадцять останніх вояків нашого світу сплять під однією берізкою.

Надвечір вони прокидаються, насторожено перезираються і хапаються за зброю. І враз один з них — історія ніколи не довідається, як його звали, — каже:

— Хай йому хрін, хлопці! Може, годі вже?

— Правду кажеш, чоловіче, — з полегкістю промовляє другий і знову кладе рушницю.

— То дай мені шматок сала, бараняко, — не без ніжності озивається третій.

Четвертий на те:

— Ох, чорт, як же закурити хочеться! Може, хто має, людоньки?

— Ох, і відлежусь же! — зітхає п'ятий. — Ми більше не граємось.

— Я тобі дам "спортку", — пропонує шостий, — а ти мені дай шматок хліба.

— Додому, ви лишень подумайте, додому! — мовить сьомий.

— Твоя стара тебе дожидає? — питає восьмий.

— Господи, це ж я вже шість років у справжній постелі не спав! — згадує дев'ятий.

— Дурне було діло, хлопці, — каже десятий і спльовує.

— Авжеж, — погоджується одинадцятий. — Але відтепер ми й пальцем не ворухнемо.

— А таки не ворухнемо, — погоджується дванадцятий. — Нема дурних. Гайда, хлопці, додому!

— Який я радий, що вже цьому кінець, — підсумовує тринадцятий і перевертається на другий бік.

Можна собі уявити, що отак приблизно скінчилась Найбільша Війна.

РОЗДІЛ XXX

Закінчення

Минуло багато років. У трактирі Дамогорських сидить механік Брих, тепер власник слюсарної майстерні, і читає "Лідове новіни".

— Зараз будуть готові ліверні ковбаски, — каже трактирник, виходячи з кухні. Ти ба, це ж Ян Біндер, колишній власник каруселі; він погладшав і вже не носить смугастої футболки, але це він!

— А куди нам квапитись, — повільно відказує пан Брих. — Адже і патера Йошта ще немає. І пана редактора Рейзека.

— А... як там пан Кузенда? — питає пан Біндер.

— Ну, самі знаєте. Хиріє помаленьку. Який то славний чоловік, пане Біндер!

— Атож, — погоджується пан трактирник. — Я... не знаю, пане Брих... може б, ви занесли йому від мене трохи цих ковбасок. Сьогодні дуже добрі вдались, і якби ви, пане Брих, були такі ласкаві...

— Та залюбки, пане Біндер, це ж так потішить старого, що ви його не забуваєте. З превеликою радістю віднесу.

— Слава Ісусу Христу, — весело озвалось на дверях, і канонік Йошт, рум'яний з морозу, вже скинув і повісив капелюх та кожушок.

— Добривечір, велебний отче, — відповів пан Брих. — А ми вже чекаємо, чекаємо...

Патер Йошт смачно випнув губи й потер змерзлі руки.

— То що там пишуть у газеті, пане майстре?

— Та оце якраз читаю: "Президент республіки призначив молодого вченого, приват-доцента доктора Благоуша екстраординарним професором". Пам'ятаєте, пане каноніку, це той самий Благоуш, що писав тоді про Кузенду.

— Ага, ага, — сказав патер Йошт, витираючи окуляри. — Безвірник, звичайно. Вони там в університеті всі безбожники. І ви теж безбожник, пане Брих.

— Ну, пан канонік за нас за всіх помолиться, — озвався пан Біндер. — Ми ж йому на небі потрібні будемо для практики. То дві й одну, велебний отче?

— Атож. Дві й одну.

— Добривечір, — буркнув редактор Рейзек, входячи до трактиру. — Та й холодюка ж!

— Доброго вечора, — зрадів пан Біндер. — Оце то гості!

— Так що там нового? — жваво спитав патер Йошт. — Що там чути у вас у редакції? О, я замолоду теж писав до газет!

— А мене ж той Благоуш теж згадав тоді в газеті, — сказав пан Брих. — У мене воно й досі лежить вирізане. "Апостол Кузендиної секти" чи якось отак він мене назвав. Ох-ох, де ті часи!..

— Вечерю, — звелів пан Рейзек.

І вже пан Біндер та його дочка подали на стіл ліверні ковбаски; вони ще шкварчали, всі в масних бульбашках, лежачи на пишній капусті, мов турецькі одаліски в перинах. Патер Йошт гучно заплямкав губами й розрізав першу красуню.

— Смакота, — сказав за хвильку пан Брих.

— М-м, — ще за хвильку озвався пан Рейзек.

— Ну, Біндере, ці вдались так удались, — похвалив канонік.

Панувала вдячна, зосереджена тиша.

— Запашний перець, — зауважив пан Брих. — Люблю я його.

— Тільки щоб не забагато.

— Ні, тут саме в міру.

— А шкурка щоб хрумка була.

— Угу.

І знову довга пауза.

— А капустка щоб була біленька.

— У Моравії, — озвався пан Брих, — капусту варять, як кашу. Я там був на мандрах, після науки. Рідка, прямо тече.

— Та що ви! — здивувався патер Йошт. — Капусту ж треба зціджувати. Та ні, не кажіть мені. Хіба таке можна їсти?

— Ну, а там їдять. Ложками.

— Страхіття, — .жахнувся канонік. — І що воно за народ такий! Адже капусту треба тільки помастити, правда, пане Біндер? Я цього не розумію — як можна робити інакше!

— Бачте, — замислено сказав пан Брих, — це достоту як ото з вірою. Отак само ми не розуміємо, як хтось може вірити не в те, що ми.