Правда, можливо, що береза виступає тут символічно, замість назв населених пунктів: Бржезани, Брженець, Бржезград, Бржезі (таких у Чехії 24), Бржезіна (таких 13), Бржезновес, Бржезінка (4), Бржезінки, Бржезіни (3), Бржезка (4), а також Бржеско, Бржезна (2), Брженці (5), Бржезник (6), Бржезно (10), Бржезова (11), Бржезове Гори, Бржезовиці (6), Бржезовик, Бржезувки, Бржезани (9) і навіть Бржезолупи. Або це назви німецькі: Бірк, Біркенберг, —фельд, —гайд, —гаммер, Біркіхт і т. д. або англійські: Беркенгед, Беркенгем, Берч і т. ін., або ж французькі: Буленвіль, Буле тощо. Це обмежує число міст, сіл, урочищ, де, ймовірно, відбулась остання битва, до кількох тисяч (коли не виходити за межі Європи, яка, безперечно, має переважне право на Останню Битву), і детальне наукове дослідження принаймні з'ясує, де вона відбулась, коли вже зовсім неможливо встановити, хто її виграв.
Та, може, все ж таки — це дуже спокусливе уявлення — поблизу арени останнього акту всесвітньої трагедії просто стояла струнка, срібляста берізка; може, над бойовищем співав жайворонок, і над запеклими вояками пурхали метелики-білани. Аж ба — вже й убивати нема кого; стоїть теплий жовтневий день, і один герой за другим повернеться до бойовища спиною, відійде трохи вбік, справить малу потребу і, знудившись за миром, піде полежати в холодку під березою. І врешті там полягали всі тринадцятеро, що пережили Останню Битву. Той поклав утомлену голову на чобіт сусідові, той — йому на зад, не турбуючись його віддихом (солдатовим цебто). Тринадцять останніх вояків нашого світу сплять під однією берізкою.
Надвечір вони прокидаються, насторожено перезираються і хапаються за зброю. І враз один з них — історія ніколи не довідається, як його звали, — каже:
— Хай йому хрін, хлопці! Може, годі вже?
— Правду кажеш, чоловіче, — з полегкістю промовляє другий і знову кладе рушницю.
— То дай мені шматок сала, бараняко, — не без ніжності озивається третій.
Четвертий на те:
— Ох, чорт, як же закурити хочеться! Може, хто має, людоньки?
— Ох, і відлежусь же! — зітхає п'ятий. — Ми більше не граємось.
— Я тобі дам "спортку", — пропонує шостий, — а ти мені дай шматок хліба.
— Додому, ви лишень подумайте, додому! — мовить сьомий.
— Твоя стара тебе дожидає? — питає восьмий.
— Господи, це ж я вже шість років у справжній постелі не спав! — згадує дев'ятий.
— Дурне було діло, хлопці, — каже десятий і спльовує.
— Авжеж, — погоджується одинадцятий. — Але відтепер ми й пальцем не ворухнемо.
— А таки не ворухнемо, — погоджується дванадцятий. — Нема дурних. Гайда, хлопці, додому!
— Який я радий, що вже цьому кінець, — підсумовує тринадцятий і перевертається на другий бік.
Можна собі уявити, що отак приблизно скінчилась Найбільша Війна.
РОЗДІЛ XXX
Закінчення
Минуло багато років. У трактирі Дамогорських сидить механік Брих, тепер власник слюсарної майстерні, і читає "Лідове новіни".
— Зараз будуть готові ліверні ковбаски, — каже трактирник, виходячи з кухні. Ти ба, це ж Ян Біндер, колишній власник каруселі; він погладшав і вже не носить смугастої футболки, але це він!
— А куди нам квапитись, — повільно відказує пан Брих. — Адже і патера Йошта ще немає. І пана редактора Рейзека.
— А... як там пан Кузенда? — питає пан Біндер.
— Ну, самі знаєте. Хиріє помаленьку. Який то славний чоловік, пане Біндер!
— Атож, — погоджується пан трактирник. — Я... не знаю, пане Брих... може б, ви занесли йому від мене трохи цих ковбасок. Сьогодні дуже добрі вдались, і якби ви, пане Брих, були такі ласкаві...
— Та залюбки, пане Біндер, це ж так потішить старого, що ви його не забуваєте. З превеликою радістю віднесу.
— Слава Ісусу Христу, — весело озвалось на дверях, і канонік Йошт, рум'яний з морозу, вже скинув і повісив капелюх та кожушок.
— Добривечір, велебний отче, — відповів пан Брих. — А ми вже чекаємо, чекаємо...
Патер Йошт смачно випнув губи й потер змерзлі руки.
— То що там пишуть у газеті, пане майстре?
— Та оце якраз читаю: "Президент республіки призначив молодого вченого, приват-доцента доктора Благоуша екстраординарним професором". Пам'ятаєте, пане каноніку, це той самий Благоуш, що писав тоді про Кузенду.
— Ага, ага, — сказав патер Йошт, витираючи окуляри. — Безвірник, звичайно. Вони там в університеті всі безбожники. І ви теж безбожник, пане Брих.
— Ну, пан канонік за нас за всіх помолиться, — озвався пан Біндер. — Ми ж йому на небі потрібні будемо для практики. То дві й одну, велебний отче?
— Атож. Дві й одну.
— Добривечір, — буркнув редактор Рейзек, входячи до трактиру. — Та й холодюка ж!
— Доброго вечора, — зрадів пан Біндер. — Оце то гості!
— Так що там нового? — жваво спитав патер Йошт. — Що там чути у вас у редакції? О, я замолоду теж писав до газет!
— А мене ж той Благоуш теж згадав тоді в газеті, — сказав пан Брих. — У мене воно й досі лежить вирізане. "Апостол Кузендиної секти" чи якось отак він мене назвав. Ох-ох, де ті часи!..
— Вечерю, — звелів пан Рейзек.
І вже пан Біндер та його дочка подали на стіл ліверні ковбаски; вони ще шкварчали, всі в масних бульбашках, лежачи на пишній капусті, мов турецькі одаліски в перинах. Патер Йошт гучно заплямкав губами й розрізав першу красуню.
— Смакота, — сказав за хвильку пан Брих.
— М-м, — ще за хвильку озвався пан Рейзек.
— Ну, Біндере, ці вдались так удались, — похвалив канонік.
Панувала вдячна, зосереджена тиша.
— Запашний перець, — зауважив пан Брих. — Люблю я його.
— Тільки щоб не забагато.
— Ні, тут саме в міру.
— А шкурка щоб хрумка була.
— Угу.
І знову довга пауза.
— А капустка щоб була біленька.
— У Моравії, — озвався пан Брих, — капусту варять, як кашу. Я там був на мандрах, після науки. Рідка, прямо тече.
— Та що ви! — здивувався патер Йошт. — Капусту ж треба зціджувати. Та ні, не кажіть мені. Хіба таке можна їсти?
— Ну, а там їдять. Ложками.
— Страхіття, — .жахнувся канонік. — І що воно за народ такий! Адже капусту треба тільки помастити, правда, пане Біндер? Я цього не розумію — як можна робити інакше!
— Бачте, — замислено сказав пан Брих, — це достоту як ото з вірою. Отак само ми не розуміємо, як хтось може вірити не в те, що ми.