— Помиляєтеся, друже, — заперечив Г. X. Бонді (видимо радий, що нарешті може поговорити з незалежною й досвідченою людиною). — Я вам кажу, що це таки справжній бог. Але дещо скажу вам ще: він занадто великий.
— Ви так гадаєте?
— Так. Він нескінченний. У цьому ж бо й увесь клопіт. Розумієте, кожен відміряє собі на ньому своїх кілька метрів і думає, що це весь бог. Привласнить отакий його маленький відламочок або утиночок, а думає, що має його всього. Що ви скажете?
— Ага, — здогадався капітан. — І лютує над тим, що мають інші шматочки.
— От-от. Щоб переконати самого себе, що він має його всього, він мусить забити інших людей. Розумієте, саме через те, що йому так страшенно важливо мати всього бога й усю істину. Тому він не може стерпіти, щоб хтось мав іншого бога й іншу істину. Якби він це допустив, то мусив би визнати, що має лиш кілька мізерних метрів, або галонів, або мішків божественної істини. Бачте, коли б якийсь там Сніпперс непохитно вірив, що тільки трикотажна білизна фірми Сніпперса найкраща в світі, то він мусив би спалити Массона з його трикотажною білизною. Але Сніпперс не такий дурний — поки йдеться про білизну; він стає аж такий дурний лише тоді, коли йдеться про політику Англії чи про релігію. Якби він вірив, що бог — це щось так само солідне й потрібне, як трикотажна білизна, то дозволив би, щоб кожен придбав собі того бога добровільно. Але, розумієте, Сніпперс не має достатньої комерційної довіри; а тому й нав'язує людям Сніпперсового бога або Сніпперсову істину лайкою, війнами та іншою несолідною рекламою. Я комерсант і розумію конкуренцію, але це...
— Стривайте, — спинив його капітан Трабл і, націлившись, вистрелив у мангрові хащі. — Так. Гадаю, що на одного поменшало.
— Загинув за віру, — мрійно зауважив Бонді. — Ви силою перешкодили йому з'їсти мене. Він поліг за національний ідеал людожера. В Європі люди споконвіку їли одне одного за самі ідеали. Ви порядний чоловік, капітане, але, можливо, що й ви б мене зжерли в ім'я якогось принципового навігаційного питання. Я вже й вам не довіряю.
— І слушно робите, — пробурчав капітан. — Бо я як подивлюсь на вас, то м^ні здається, що я...
— Запеклий антисеміт. Я знаю. То дарма, я вихрестився. А знаєте, капітане, що це вступило в тих блазнів? Позавчора вони виловили з моря японську атомну торпеду. Поставили її отам он під отими кокосовими пальмами і поклоняються їй. Тепер вони мають свого бога. А тому повинні з'їсти вас.
З мангрового гаю долетів бойовий рев.
— Чуєте, — бурчав капітан. — Їй же богу, я б волів... ще раз складати... екзамен з геометрії.
— Слухайте, — зашепотів Бонді. — А може, пристати до їхньої віри? Щодо мене...
В ту мить з "Папеете" вдарила гармата. Капітан неголосно скрикнув з радості.
РОЗДІЛ XXVIII
В Семи Халупах
А поки армії ведуть свої всесвітньо-історичні бої, і кордони держав звиваються, мов вужі, а весь світ обертається в руйновшце, старенька Благоушева в Семи Халупах шкребе картоплю, дідусь Благоуш сидить на порозі й курить букове листя, а сусідка Проузова, спершись на пліт, замислено повторює:
— Отак-то...
— А так, — трохи перегодя підтверджує Благоуш.
— Та звісно... — озивається Благоушка.
— Так воно вже є, — знову мовить Проузова.
— А що вдієш... — зауважує дідусь Благоуш.
— Авжеж, — погоджується Благоушка й бере нову картоплину.
— Італійцям буцімто дали бобу, — згадує Благоуш.
— А хто?
— Та буцім турки.
— Так мо', вже ця війна скінчиться?
— Де там! Он пруссаки знов полізуть.
— І все на нас?
— Та буцім на хранцузів.
— Боже праведний, це ж знов усе подорожчає.
— А так.
— Та звісно.
— А що вдієш!
— А он буцім швейцарець писав, що можна б і кінчати.
— І я те кажу.
— Чуєте, я оце купила свічку, так півтори тисячі одвалила. Така, Благоуше, лойова свічечка, чаднюча, хіба для хліва.
— І півтори тисячі, кажете?
— Еге ж. От дорожнеча, людоньки.
— А так.
— Та звісно.
— І хто б то колись подумав! Півтори тисячі!
— А бувало ж за дві сотні купиш таку гарну свічку!
— Е, сусідонько, коли те було! Та'дже і яєчко бувало за п'ять сотень.
— А масло — три тисячі хунт.
— Та ще яке масло!
— А чоботи — вісім тисяч.
— Авжеж, Благоушко, така дешевина була!
— А тепер...
— А так.
— Коб цьому вже кінець настав!
Запала мовчанка. Старий Благоуш підвівся, розправив'спину й пішов пошукати собі на подвір'ї соломину.
— Ну, а що ж ти його вдієш, — сказав він і відкрутив від люльки чашечку, щоб прочистити соломинкою цибух.
— Еге, прочисть, бо так уже чаділа, — з інтересом зауважила Благоушка.
— А чаділа, — підтвердив Благоуш. — Ще б пак не чаділа. Воно ж тютюну справжнього вже, либонь, і на світі нема. Останню пачку привіз мені син, пан прохвесор, стривай, коли ж це, в сорок дев'ятому, еге?
— На Великдень було рівно чотири годи.
— А так, — сказав дідусь Благоуш. — Попожив я на світі, нівроку. Таки попожив.
— А чуєте, сусіде, — знов почала Проузова, — через віщо воно оце робиться таке?
— Що б то?
— Та оця війна.
— Е, хто ж його відає, — сказав Благоуш і продмухав люльку, аж у ній зашкварчало. — Ніхто не відає, сусідонько. Буцім за віру.
— А за яку віру?
— За нашу чи за гельвецьку, того ніхто не відає. Мовляв, щоб у всіх була одна віра.
— Таж у нас і була одна віра.
— Але десь інде була інша, сусідонько. Буцім прийшов наказ, щоб була одна.
— А від кого наказ?
— А хто ж його відає! Буцім такі були машини для . віри. Такі довжелезні казани.
— А нащо ж ті казани?
— Того вже ніхто не відає. Казани — і квит. І буцім господь являвся людям, щоб вірили себто. Бо дуже, сусідонько, дуже вже забагато безвірників розвелось. А воно треба в щось вірити, що ж ти вдієш. Адже ж якби були вірили, то господь би їм не являвся. Отож він і прийшов у світ через ту безбожність, розумієте? ...
— Та воно то так, але від чого настала оця анахтемська війна?
— Ніхто не відає. Кажуть, почали китайці чи турки. Буцім у тих казанах вони привезли з собою того свого бога. Вони буцім страшенно богомільний народ — турки та оті китайці. То й захотіли, щоб ми, мовляв, вірили з ними, по-їхньому.
— А чого доконче по-їхньому?
— Е, того ніхто не відає. А я сказав би, що й пруссак теж почав. І той-таки швед.