– Батьку, я вас люблю і шаную, хоч ви й гніваєтеся на мене; та насмілюсь вам нагадати: мені двадцять три роки. Ви досить часто казали про моє повноліття, щоб я це затямила. Я зробила зі своїми грішми те, що захотіла, і можете бути спокійні, вони вміщені добре…
– Де?
– Це непорушна таємниця, – відповіла вона. – Хіба у вас немає своїх таємниць?
– Я ж господар дому! В мене можуть бути свої таємниці!
– Так, а це – моя таємниця.
– Мабуть, то лиха справа, коли ви не можете сказати про неї батькові, мадмуазель Гранде.
– Справа прекрасна. Але я не можу сказати про неї вам.
– Принаймні скажіть, коли ви віддали своє золото?
Ежені заперечливо похитала головою.
– Воно ще було у вас у день народження, га?
Ежені, яку любов зробила такою ж хитрою, як батька його скнарість, знову похитала головою.
– Та це ж небачена упертість і небачена крадіжка! – заговорив Гранде; і голос його, лунаючи дедалі гучніше, поступово розлягався по всьому дому. – Як? У моєму власному домі, у мене хтось узяв твоє золото! Єдине золото, яке було тут! І я не знатиму, хто його взяв? Золото – річ коштовна. Найчесніші дівчата можуть провинитися, віддати не знаю що, – це буває у великих панів і навіть серед міщан, – але віддати золото… ви ж його комусь віддали, га?
Ежені лишалася непорушною.
– Чи бачив хто таку дочку? Невже я ваш батько? Якщо ви вклали золото в якесь підприємство, у вас має бути розписка…
– Хіба я не мала права зробити з ним те, що мені хотілося? Хіба воно не було моє?
– Але ж ти дитина.
– Я – повнолітня.
Приголомшений доччиною логікою, Гранде зблід, затупав ногами, почав лаятися; потім, отямившись, закричав:
– Ах ти змія проклята! Дочка! Негідне сім’я, ти добре знаєш, що я тебе люблю, і зловживаєш цим. Вона хоче погубити власного батька! Сто чортів! Ти кинула наше багатство до ніг цій босоті в сап’янових чобітках. Клянусь різаком мого батька! Я не можу позбавити тебе спадщини, клянусь бочкою! Але я тебе проклинаю, тебе, твого кузена і дітей твоїх! Ось побачиш, нічого доброго з цього не вийде, чуєш ти? Якщо ти віддала Шарлеві… Ні, цього не може бути! Як! Отой мерзенний франтик мене обікрав?..
Він поглянув на дочку, все ще мовчазну й холодну.
– І не ворухнеться! І оком не моргне! Вона більше Гранде, ніж я сам. Ти принаймні не віддала своє золото дарма? Ну, кажи!
Ежені поглянула на батька насмішкувато, і це його образило.
– Ежені, ви у мене в домі, у вашого батька. Щоб лишатися тут, ви повинні підкорятися тому, що наказує батько. Священики велять вам слухатись мене.
Ежені опустила голову.
– Ви ображаєте мене в найдорожчому, що в мене є,– вів далі Гранде. – Не хочу вас бачити, поки не станете покірливою. Ідіть у свою кімнату. Ви там лишатиметесь, поки я вам не дозволю вийти. Нанон приноситиме вам хліб і воду. Чули? Ідіть!
Ежені залилася слізьми і побігла до матері.
Гранде вийшов у сад і довго кружляв по снігу, не помічаючи холоду, потім запідозрив, що дочка, певне, у матері, і, радіючи, що зараз спіймає її за порушенням його наказів, спритно, як кіт, піднявся сходами і з’явився в кімнаті пані Гранде в ту мить, коли вона гладила по голові Ежені, котра сховала обличчя на материних грудях.
– Заспокойся, бідна моя дитино, батько вгамується.
– У неї нема більше батька! – сказав бондар. – І це ми з вами, пані Гранде, привели на світ таку неслухняну дочку? Нічого сказати, гарне виховання, особливо релігійне! Чому ви не в своїй кімнаті? Гайда у в’язницю, у в’язницю, мадмуазель!
– Невже ви хочете позбавити мене дочки? – сказала пані Гранде, повертаючи до нього почервоніле від гарячки обличчя.
– Коли вона вам потрібна, беріть її і забирайтесь обидві із мого дому!.. Побий вас грім! Де золото? Що сталося з золотом?
Ежені підвелася, кинула гордий погляд на батька і пішла до своєї кімнати, а Гранде зачинив двері на ключ.
– Нанон! – крикнув він. – Погаси вогонь у залі.
І він сів у крісло біля каміна в кімнаті дружини, кажучи:
– Вона, звісно, віддала золото цьому спокусникові Шарлю, якому тільки наші гроші й були потрібні.
Пані Гранде, пам’ятаючи про небезпеку, яка загрожувала дочці, та черпаючи сили в своїй любові до неї, лишилася зовні холодна, мовчазна і глуха.
– Я нічого про все це не знала, – мовила вона, відвертаючи голову до стіни, щоб не бачити злого погляду чоловіка. – Я так страждаю від вашої жорстокості, що, коли передчуття не обманюють мене, я вже не вийду звідси, а мене винесуть. Вам би слід мене пожаліти зараз, адже я вам ніколи не завдавала горя, так принаймні мені здається. Ваша донька любить вас. Я вірю, що вона невинна, як новонароджене немовля; не мучте ж її, заберіть назад свої слова. Зараз така холоднеча, з вашої вини вона може тяжко захворіти.
– Не хочу ні бачити її, ні говорити з нею. Хай сидить у своїй кімнаті на хлібі й воді, доки не підкориться батькові. Якого чорта! Голова родини мусить знати, куди йде золото з його дому. У неї рупії, може, єдині у Франції, далі генуезькі золоті, голландські дукати…
– Пане, Ежені – наша єдина дочка, і навіть якби вона їх кинула в воду…
– У воду! – закричав добряга. – У воду! Ви збожеволіли, пані Гранде! Моє слово – закон, ви знаєте. Коли хочете, щоб у хаті був мир, сповідайте вашу дочку, витягніть з неї признання: жінки краще порозуміються між собою, ніж з нашим братом. Що б вона не зробила, я її не з’їм. Чи вона боїться мене? Навіть якби вона озолотила свого кузена з голови до ніг, то він же зараз у морі, не побіжимо ж ми за ним…
– Ну, гаразд, пане…
Нервовий напад чи, може, нещастя дочки загострили її чутливість та спостережливість, і коли пані Гранде, вже почавши відповідати, вловила грізний рух гулі на носі свого чоловіка, вона миттю змінила думку, не міняючи тону:
– Ну, гаразд, пане, хіба я маю на неї більший вплив, ніж ви? Вона мені нічого не сказала. Викапаний батько.
– Бий мене сила Божа! Які розмови я сьогодні від вас чую! Та-та-та-та! Ви, здається, кепкуєте з мене. Може… ще й у змові з нею?
Він пильно глянув на дружину.
– Якщо, пане Гранде, ви справді хочете мене вбити, тоді продовжуйте. Кажу вам, і хай мені це коштуватиме життя, я казатиму ще і ще: ви несправедливі з дочкою, вона розважливіша, ніж ви. Ці гроші належали їй, вона могла витратити їх тільки з доброю метою, а знати наші добрі діла має право тільки Бог. Благаю вас, будьте ласкаві до Ежені!.. Цим ви послабите удар, що його ваш гнів мені завдав, і, може, врятуєте мені життя. Поверніть мені дочку, пане мій, поверніть!