– Так, пане.
– Ну, то хутко! До роботи! – гукнув він, навантажуючи її мішками.
В одну мить гроші було перенесено в його кімнату, і старий там замкнувся.
– Коли сніданок буде готовий, постукаєш мені в стіну. Тачку відвези до контори.
Снідати сіли тільки о десятій.
– А може, батько не зажадає, щоб ти показувала йому золото, – звернулася пані Гранде до дочки, коли вони повернулися з обідні.– У всякому разі, удавай, що ти страшенно змерзла. До дня твого народження ми матимемо час поповнити твій гаманець.
Гранде спускався зі сходів, міркуючи про те, як швидше перетворити свої паризькі екю в чисте золото, і про те, як чудово вдалася його спекуляція з державною рентою. Він вирішив і далі вкладати свої прибутки в державну ренту, аж доки курс її не досягне ста франків. Міркування, згубні для Ежені. Як тільки він увійшов, обидві жінки побажали йому щасливого Нового року, дочка – обнявши за шию та цілуючи його, а пані Гранде – статечно й гідно.
– Ах, дитино моя, – сказав він і поцілував доньку в обидві щоки, – бачиш, я для тебе працюю!.. Я зичу тобі щастя. А для щастя потрібні гроші. Без грошей – дзуськи! Ось тобі новенький наполеондор, я його виписав із Парижа. Хай йому чорт, у нас тут нема ні крихти золота. Тільки ти й маєш золото. Покажи мені своє золото, доню.
– Ой, і холодно ж… Давайте снідати, – запропонувала Ежені.
– Ну гаразд, потім покажеш, добре? Це нам усім допоможе перетравити їжу. Товстун де Грассен таки прислав нам оце, – додав він. – Їжте, діти мої, нам воно нічого не коштує. Молодець де Грассен, я задоволений ним. Цей телепень робить послугу Шарлеві, та ще й задаром. Він дуже добре влаштовує справи покійного бідолахи Гранде. У-у! – промовив він після паузи, з повним ротом. – Смачно! Покуштуй, жіночко! Два дні будеш сита.
– Мені не хочеться їсти. Я нездужаю, ти добре знаєш.
– Та чого там! Можеш наїстися, живіт не лусне; ти з роду ла Бертельєр, жінка міцна. Ти трошечки пожовтіла, але я люблю жовте.
Мабуть, приречений на ганебну прилюдну смерть не жде її з таким жахом, як пані Гранде з дочкою ждали подій, якими мав закінчитися цей сімейний сніданок. Чим веселіше балакав і їв старий виноградар, тим дужче стискалися серця в обох жінок. У дочки, однак, була опора: вона черпала сили в коханні.
"Для нього, для нього, – казала вона сама собі,– я готова вмерти тисячу разів!"
Думаючи так, вона кидала на матір погляди, сповнені палкої мужності.
– Прибери все це, – велів Гранде Нанон близько одинадцятої години, коли закінчили сніданок, – а стола не руш. Тут зручніше буде оглянути твій маленький скарб, – додав він, дивлячись на Ежені.– Та хіба він маленький! Ні, немаленький, даю слово. У тебе п’ять тисяч дев’ятсот п’ятдесят дев’ять франків золотом, та ще сорок я дав тобі сьогодні вранці, без одного шість тисяч франків. Ну, гаразд, я сам подарую тобі цей франк для кругленької суми, бо бачиш, доню… А ти, Нанон, чого вуха розвісила? Йди звідси та берись до роботи! – гримнув добряга.
Нанон зникла.
– Слухай, Ежені, ти повинна віддати мені своє золото. Ти ж, донечко, не відмовиш своєму татові?
Обидві жінки мовчали.
– У мене більше нема золота. Було, а тепер нема. Я поверну тобі твої шість тисяч франків у ліврах, і ти їх вмістиш так, як я тобі скажу. Не турбуйся про весільну дюжину. Коли я віддаватиму тебе заміж, а це не за горами, я знайду нареченого, що зможе тобі піднести таку дюжину, яка в провінції ніколи нікому й не снилася. Слухай же, донечко. Ти маєш чудову нагоду вкласти свої шість тисяч франків у державну ренту, і ти щопівроку матимеш близько двохсот франків прибутку – без податків, відшкодувань, градобою, морозу, повені й усього того, що з’їдає прибутки. Тобі, може, шкода розлучатись із своїм золотом, донечко? Нічого, неси його сюди. Я тобі знов назбираю золотих монет – голландських, португальських, рупій Великого Могола, генуезьких; разом з тими, які я тобі даруватиму в день народження, ти за три роки знову збереш половину свого гарненького невеличкого золотого скарбу. Що скажеш, донечко? Ну, підніми носика. Іди ж принеси його, любчика. Ти мала б мені очі цілувати за те, що я відкриваю тобі таємниці й секрети життя і смерті цих екю. А й справді, екю живуть і ворушаться, як люди: йдуть, повертаються, працюють, розмножуються.
Ежені підвелася, та, ступивши кілька кроків до дверей, різко обернулася, глянула батькові в очі і сказала:
– У мене більше немає золота.
– У тебе більше немає золота? – скрикнув Гранде, підскакуючи, як кінь, що почув гарматний постріл за десять кроків.
– Так, нема.
– Ти жартуєш, Ежені!
– Ні.
– Клянусь різаком мого батька!
Коли бондар вимовляв ці слова, підлога тремтіла.
– Милосердний Боже! Як пані зблідла! – скрикнула Нанон.
– Гранде, твій гнів мене вб’є,– промовила бідна жінка.
– Та-та-та-та! Ти не з таких, у вашій сім’ї всі живучі, і ніяка смерть вас не бере! Ежені, куди ви поділи своє золото? – закричав він, кидаючись до дочки.
– Батьку, – відповіла Ежені, стоячи навколішки біля пані Гранде, – мамі дуже погано… прошу… не вбивайте її.
Гранде злякала блідість, що розлилася по обличчю його дружини, перед тим такому жовтому.
– Нанон, допоможіть мені лягти, – сказала мати ледь чутно. – Я вмираю…
Нанон зразу ж узяла хазяйку під руку, те саме зробила й Ежені; з великими труднощами їм удалося відвести її в кімнату, бо вона непритомніла на кожному східці. Гранде зостався сам. Та за кілька хвилин він зайшов угору до половини сходів і гукнув:
– Ежені, коли мати ляже, зійдіть униз!
– Добре, батьку.
Заспокоївши матір, вона не забарилася прийти.
– Дочко, – звернувся до неї Гранде, – зараз же скажи мені, де твій скарб.
– Батьку, якщо ви робите мені подарунки, якими я не можу вільно розпоряджатися, то заберіть їх назад, – холодно відповіла Ежені і, взявши наполеондор, подала його батькові.
Гранде жваво схопив наполеондор і опустив його в жилетну кишеню.
– Можеш бути певна, я більше не дам тобі нічого! Ні от стілечки! – сказав він, цокнувши нігтем великого пальця об передні зуби. – Так ви зневажаєте свого батька? Ви йому не довіряєте? Виходить, ви не знаєте, що таке батько… Якщо він не все для вас, значить, він – ніщо. Де ваше золото?