— Ну, голова, то вже голова, що й казати! — промовив війт.
— А що ж,— відповів подобрілий Золзікевич,— адже писар — це той, що пише книжки.
— Хіба ви пишете книжки?
— Питаете, ніби не знаете. А канцелярські книги хто пише?
— Правда,— погодився війт. Подумавши трохи, він додав:
— Тепер списки підуть, як блискавка.
— А ви дивіться, як би позбутися ледацюг із села.
— Чорт їх позбудеться!
— А я вам кажу, начальник скаржився, що в Баранячій Голові люди неслухняні. На складчину для начальства, каже, нічого не дають і сильно пиячать. Бурак, каже, людям потурав, але на ньому воно й око-шиться.
— Хіба я не знаю, що воно й так на мою голову все валиться? Коли Розалька Ковалишина злягла, суд присудив їй всипати двадцять п'ять гарячих, аби пам'ятала, мовляв, що дівці так робити не годиться. Хто ж присудив? Я? Не я, а суд. Бо що мені до того? Нехай собі хоч усі злягають. Суд присудив, а на мені таки окошилось. "Хіба ти не знаєш,— каже начальник,— що тепер тілесне покарання скасоване! — та як затопить мені в пику,— що бити не вільно нікого?" — та як молосне вдруге. Така вже моя доля...
В цю мить корова так гупнула в стіну, що аж канцелярія задвигтіла. Війт загорлав не своїм голосом:
— А гей, бодай ти здохла!
Тим часом писар, умостившись на столі, знову став длубати в носі.
— Так вам і треба,— промовив він,— чому не пильнуєте порядку? З тим пияцтвом теж так буде. Одна паршива вівця всю отару запоганить. Хіба невідомо, хто в Баранячій Голові всіма верховодить і людей до корчми знаджує?
— А певне, що невідомо, а як на мене, то трудящій людині, коли наробиться в полі, не вадить і випити.
— А я вам скажу от що: одного тільки Жепи позбудьтесь, і все буде гаразд.
— Що ж я йому — голову одірву?
— Голови йому не одірвете, а от зараз складаються рекрутські списки, то запишіть його в список — і нехай тягне жеребка.
— Коли ж він жонатий і має однорічного хлопця.
— А хто б про це знав? Скаржитися він не наважиться, а якби наважився, то його не слухатимуть. Під час рекрутчини ніхто не мав часу.
— Ой пане писарю, пане писарю, йдеться вам, видно, не про пияцтво, а про жінку того Жепи... Але ж це був би великий гріх.
— А вам яке діло? Ви краще дивіться, що й вашому синові вже дев'ятнадцять років, отож і йому доведеться тягти жеребка.
— Знаю я про це, але сина не віддам. Коли не можна буде інакше, то викуплю.
— Ну, коли ви такі багаті...
— Маю там трохи мідяків, небагато, правда, але, може, вистачить.
— Вісімсот карбованців мідяками будете платити?
— Коли сказав, що заплачу, то нехай і мідяками, а заплачу. А потім, як бог поможе залишитись війтом, то за якихось два роки з божою поміччю я ці гроші собі поверну.
п
— Повернете або й не повернете. Я теж потребую і всього вам не оддам. У вченої людини завжди більше видатків, ніж у простої; а якби ми записали Жепу замість вашого сина, то ви б і гроші зберегли... Вісімсот карбованців на дорозі не валяються.
Війт трохи подумав. Надія заощадити таку значну суму була вельми спокуслива.
— Та воно-то так,— нарешті промовив він,— але ж то небезпечна справа.
— То вже не вашої голови діло.
— Отож я й боюсь, що ваша голова щось видумав, а на моїй окошиться.
— Як не хочете, то платіть вісімсот карбованців.-
— Я не кажу, що мені їх не жаль...
— А коли думаєте, що зможете їх повернути, то чого ж жалкувати? Тільки ви на своє війтівство не дуже розраховуйте. Ще про вас не все знають, а якби знали те, що знаю я...
— Та ви ж на канцелярію більше берете, ніж я.
— Не про канцелярію мовиться, а про трохи давніші часи...
— А я не боюся! Що мені наказували, те я робив.
— Ну, це ви будете пояснювати в іншому місці. Сказавши, писар наклав свого зеленого картатого
кашкета і вийшов з канцелярії. Сонце було вже над спочивком, люди поверталися з поля. Пан писар зустрів п'ятьох косарів з косами на плечах. Косарі вклонилися йому і промовили: "Слава Ісусу", але пан писар лише кивнув їм напомадженою головою і не відповів: "На віки слава", бо вважав, що вченій людині так відповідати не випадає. Що пан Золзікевич був освічений, про це всі знали, а сумпіватись могли хіба люди злостиві і взагалі недоброзичливі, котрим всяка особа, що підноситься над звичайний рівень, стає сіллю в оці і не дає спокійно спати.
Якби у нас видавались біографії всіх знаменитих людей, то в біографії цього нерядового чоловіка, портрета якого — не розумію чому — жоден ілюстрований журнал ще не подав, ми прочитали б, що початкову освіту він здобув у повітовому місті Ословіцах, а до цього повіту належала й Бараняча Голова. На сімнадцятому році життя молодий Золзікевич перейшов у другий клас і, мабуть, з таким самим успіхом пішов би й далі, коли б не настали бурхливі часи, котрі раз назавжди поклали край його науковій кар'єрі. З властивим молодості запалом Золзікевич, якого зрештою ще раніше переслідувала несправедливість вчителів, влаштував був котячий концерт своїм переслідувачам; став на чолі запальніших колег, подер книжки, поламав лінійки й пера і, покинувши храм Мінерви, подався на поле Марса й Беллони. То була епоха в його житті, коли він носив штани не поверх халяв, а в халявах, коли він з великим запалом, пройнятим гіркою іронією, виспівував: "О честь вам, панове магнати!" Життя в таборі, патріотичні пісні, хмари тютюнового диму, романтичні пригоди на квартирах, де молоді дівчата з хрестиками на грудях, на спині, на головах і ще бог його зна де, нічого не шкодували для "Вітчизни і її доблесних оборонців", таке життя — кажу — гармоніювало з пристрасною та бурхливою вдачею молодого Золзікевича. В ньому він бачив здійснення тих марень, котрі часто потрясали його уяву, коли в класі читав він під партою Рінальдо Рінальдіні та інші подібні твори, що гартували серця, розвивали інтелект та збуджували уяву нашої молоді.
Але те життя мало свої темні, а краще сказати рисковані сторони. Кипуча відвага надто підносила Золзікевича. Як високо підносила, не можпа було б навіть повірити, коли б не відомий усім високий тин у Вже-цьондзі, що його й кінь не перескочить, а пан Золзікевич одної ворохобної ночі, підохочений пристрасним бажанням зберегти себе надалі для оборони і щастя вітчизни, перестрибнув одним махом. Сьогодні, коли ті часи давно минули, пан Золзікевич щоразу, приїжджаючи до Вжецьондзи та поглядаючи на той тин, думає собі нишком: "А хай йому чорт! Тепер би вже не перескочив!"