Прийшовши додому, він сам сказав жінці:
— Був у пана.
— І нічого не добився?
Жепа грюкнув кулаком об стіл.
— Підпалити б їх, псявір!
— Цить, безсовісний! Що ж тобі сказав пан?
— Одіслав мене до начальника. Щоб його...
— Воно, мабуть, таки треба йти до Ословіц.
— То й піду! Хіба вже над паном нема нікого вищого?
Дивна річ! Побувавши у папа, Жепа навіть про війта й писаря не думав з такою злістю, як про нього. Війт і писар більше допекли йому, але він собі думав, що на те вони й начальство, а от пан — інша річ, пан міг його врятувати, та не схотів.
—* Значить, піду до Ословіц,— знов сказав Жепа,— і покажу йому, що обійдусь і без нього.
— Не підеш ти, небораче мій сердешний, піду я сама. Бо ти як уп'єшся, то зараз дибки станеш і ще гірше зробиш.
Жепа спочатку не погоджувався, але після полудня пішов до корчми "залити черв'ячка", другого дня — те саме. Тоді жінка, не кажучи нічого, залишила все на волю божу і в середу, взявши дитину, пішла до Ословіц.
Кінь потрібний був у господарстві, тому вона пішла пішки ще з досвітку, бо до Ословіц було понад двадцять верстов. Думала, може, зустріне якихось добрих людей з підводою, що дозволять примоститися хоч скраєчку, але не зустріла нікого. О дев'ятій ранку, стомлена, вона сіла на узліссі і з'їла скибку хліба та двійко яєць, які взяла з собою в кошик, і пішла далі. Сонце почало припікати, в цей час її* нагнав орендар Гершко з Вжецьондзи, що віз у койці гуси на продаж до міста. Жепиха почала просити його, щоб підвіз.
— З богом, жінко добра,— відповів Гершко,— бо тут такий пісок, що кінь ледве мене самого тягне. Як даси злотого, то візьму.
Жепиха згадала, що в неї в хустинці є зав'язаний один чеський, і хотіла віддати його Гершкові, але він відповів:
— Чеський? І чеський на землі не валяється, і то гроші!
Сказавши це, він цьвохнув коня й поїхав далі. Сонце пекло все дужче, піт заливав жінці очі, але вона, зібравши всі сили, йшла далі й через годину входила до міста.
Хто знає як слід географію, тому відомо, що коли заходиш до Ословіц з боку Баранячої Голови, то доведеться пройти повз реформатську церкву, в якій була колись чудотворна ікона матері божої, а коло самої церкви й тепер щонеділі сидить ціла низка старців, які горлають щосили на всю вулицю. Сьогодні, в будній день, під парканом сидів тільки один старець. Віп простягнув з-під лахманів голу ногу без пальців і, тримаючи в руці накривку з коробочки від вакси, співав молитву богородиці. Побачивши перехожу, він перестав співати і, висунувши ногу ще далі, починав кричати так, немов з нього дерли шкуру:
Люди добрі! Бідний каліка просить змилування! Хай вам господь милосердний дасть усе добре на землі!
Побачивши його, Жепиха вив'язала з хустини свого чеського і, підійшовши, спитала:
— У вас е п'ять грошів здачі?
Вона хотіла дати старцеві тільки гріш, але він, відчувши шостака в пальцях, давай її лаяти:
— Жалієш чеського для бога! Пожаліє й він тобі допомоги! Йди під три чорти, поки я не розгнівався!
Жепиха подумала: "Нехай уже бере, бог з ним!" —• і пішла далі.
Але, прийшовши на ринок, вона зовсім розгубилась. Легко було прийти до Ословіц, але ще легше в них заблудити. То ж не жарти — таке місто! Прийдеш у яке-небудь село, то й там мусиш допитуватись, де хто живе, а що ж казати про Ословіци! "Ой, заблукаю я тут, як у лісі",— подумала Жепиха. Не було іншого виходу, як питати людей. До комісара вона допиталась легко, але, прийшовши до його дому, довідалась, що він виїхав у губернію. Про начальника їй сказали, що його треба шукати в повітовому управлінні. А де воно? Та й дурна ж якась жінка! Не де ж як у Осло-віцах!
Ходила вона по місту, ходила, нарешті бачить: стоїть якийсь пофарбований зеленою фарбою будинок з орлом над дверима, великий — аж страх бере, а перед ним сила-силенна бричок, возів та єврейських бідарок. Марисі здалося, що це якийсь ярмарок. "А де тут повіт?" — спитала вона якогось пана у фраку, низько вклонившись йому. "Та ти ж, жінко, перед ним стоїш!" Марися набралась духу й увійшла у дім. ДИВИТЬСЯ, а там скрізь коридори, праворуч двері, ліворуч двері, а далі ще двері й двері і на кожних якісь букви. Марися перехрестилась і тихенько, несміливо відчинила перші двері й опинилась у великій кімнаті з перегородкою, як у костьолі. За перегородкою сидів якийсь пап у фраку з золотими ґудзиками, з пером за вухом, а перед ним товпився цілий гурт панів. Пани платили та й платили, а пап у фраку курив сигару, писав квитанції и віддавав їм. Одержавши таку квитанцію, пани одразу виходили. Жепиха здогадалась, що тут треба платити, и пошкодувала за своїм чеським, однак, хоч і несміливо, підступила до перегородки.
Та на неї ніхто навіть не глянув. Так вона простояла з годину. Одні підходять, другі відходять, годинник на стіні цокає, а вона стоїть та й стоїть. Нарешті людей порідшало, а далі й зовсім нікого не стало. Чиновник сів за стіл і став писати. Тоді Марися обісміли-лась і обізвалась:
— Слава Ісусу!
— Що вам потрібно?
— Пане начальнику!..
— Тут каса.
— Пане начальнику!..
— Кажу тобі, тут каса.
— А де начальник?
Чиновник показав другим кінцем пера на двері:
— Там.
Марися знову вийшла в коридор. Там? Але де ж? Дверей кругом безліч, в котрі ж іти? Нарешті вона побачила, що серед тлуму метушливих людей стоїть мужик з батогом, і підійшла до нього.
— Дядьку?
— А що таке?
— Звідки ви?
— З Вешнковіск, або що?
— Де тут начальник?
— А відкіль я знаю!
Потім вона спитала ще одного з золотими ґудзиками, але вже не у фраку, а з дірами на ліктях. Той навіть слухати її не хотів, тільки буркнув:
— Не маю часу.
Жепиха знов увійшла в перші-ліпші двері; вона, бідолаха, не знала, що на них написано: "Стороннім вхід заборонено". Вона була стороння, а напису не бачила, а хоч би й бачила, то не прочитала б його, бо не вміла.
Вона тихенько відчинила двері й побачила порожню кімнату, під.вікном у ній ослін, а па ослоні сидить якийсь чоловік і куняє. Далі двері — в другу кімнату, де походжають пани у фраках і мундирах.
Жепиха підійшла до того, що куняв на ослоні Його . вона боялась менше, бо він, видно, був із простих — навіть у дірявих чоботях.