Ах! — раптом урвала вона.— Якби я була з ним знайома, то напевне закохалася б у нього. Ми напевне зрозуміли б одне одного.
— На щастя, він жонатий! — сухо відповів пан Віктор.
Панна Ядвіга трохи схилила голівку, розтягла в усмішці вуста, аж ямочки з'явилися на щоках, і, скоса поглядаючи на пана Віктора, спитала:
— А чому ви кажете: "на щастя"?
— На щастя для всіх тих, для кого життя тоді втратило б усяку принадність,— сказав пан Віктор трагічним голосом.
— О, ви багато мені приписуєте. Пан Віктор перейшов на лірику.
— Ви — просто ангел...
<— Ну... гаразд... Поговоримо про щось інше. Значить, ви не любите Ел...и?
— Хвилину тому я його знепавпдів.
— Ви противний вередун. Вас треба б побити. Прошу вас повеселішати й назвати свого улюбленого поета.
— Совінський."— похмуро пробурмотів пан Віктор.
— А я його просто боюсь. Іронія, кров, пожежі... днкі вибухи, бррр!
— Такі речі мене зовсім не лякають.
Сказавши це, пан Віктор так грізно подивився поперед себе, що собака, котрий якраз вибіг з подвір'я на вулицю, злякався, підібгав хвоста й подався назад.
Тим часом вони дійшли до мурованки, у вікні якої мигнули цапина борідка, кирпатий ніс і ясно-зелена краватка, потім спинились перед гарненьким будинком, обвитим диким виноградом, з вікнами, що дивились на ставок.
— Бачите,— звернулась панна Ядвіга до кузена,—* який гарненький будиночок? Це єдине поетичне місце в Баранячій Голові.
— А що це за будинок?
— Колись це був дитячий притулок. Тут селянські діти вчились читатн, коли їхні батьки були на роботі в полі. Папа спеціально для цього збудував цей дім.
— А тепер що в ньому?
— Тепер там стоять бочки з оковитою... Розумієте? Змінилися часи. Тепер ми з селянами — тільки сусіди й намагаємось не мати з ними ніяких стосунків.
— Гм...— буркнув пан Віктор.— Але ж...
Та він не доказав, що хотів сказати, бо вони в цей час якраз дійшли до великої калюжі, в якій лежало кількоро свиней, "слушно так названих за свою неохайність". Обходячи калюжу, вони опинились коло Жепиної хати.
Коло воріт на пеньку сиділа Жениха, спершись ліктями на коліна, а головою на долоні. Бліде її обличчя наче скам'яніло, очі почервоніли, а каламутний безтямний погляд втупився в далечінь.
Жениха навіть не бачила перехожих панів, але Ядвіга помітила її і промовила:
— Добрий вечір, Марисю!
Жінка встала, підійшла до них і, вклонившися в ноги, тихо заплакала.
— Що з вами, Марисю? — спитала панна.
— Ой, ягідко моя золота, ой, зоре моя рум'яная! Може, це бог мені тебе послав! Заступись хоч ти за мене, утіхо наша!
І жінка стала оповідати про свое горе, раз у раз цілуючи панну в руки, а власне, в рукавички, і плямуючи їх своїми слізьми. Панна Ядвіга зовсім розгубилась, її вродливе личко споважніло, вона й сама не знала, що їй робити, нарешті нерішуче сказала:
— Що ж я вам пораджу, жінко добра? En fini1 Повірте, мені вас дуже жаль, але ми тепер не маємо ніякої влади... І ні в що не втручаємось... Правду кажу... чим я можу вам зарадити?.. А проте підіть до папи... може, папа... Ну, бувайте здорові, моя хороша Марисю...
І панна Ядвіга, ще вище піднявши свою палеву сукню, так що над черевичком блиснула біла з голубими смужками панчішка, пішла з паном Віктором далі.
*— Хай тебе бог благословить, квіточко найкрас-ніша! — гукнула їй услід Марися.
Панна Ядвіга посмутніла, і панові Вікторові навіть здалося, що на очі їй набігли сльози, отож, щоб її розважити, він завів мову про Крашевського та про інших, дрібніших риб літературного моря. Розмова поступово пожвавішала, і незабаром вони обоє забули ту "неприємну історію".
"Піти до пана? — думала тим часом Жепиха.— Та мені ж із самого початку треба було до нього піти, ще перед тим, як пішла до війта. А куди ж удатись, де шукати порятунку, як не в пана? От же дурна я баба!"
Кінець кінцем (франц.).
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. ІМОГЕНА
У панському будинку була веранда, обвита диким виноградом, відкіля видно було двір і тополеву алею. На тій веранді пани-господарі влітку по обіді пили каву. Вони й sapas сиділи там, а з ними разом ксьондз Улановський, вікарій Чижик і акцизний ревізор Стол-бнцышй. Пан Скорабевський, опасистий чоловік з червоним лицем і довгими вусами, сидів на стільці й курив люльку, пані Скорабевська наливала каву, а ревізор, відомий "нігіліст", насміхався зі старого ксьондза.
— А розкажіть-но нам, ваше преподобіє, про ту славетну битву,— казав ревізор.
— Га? — перепитав старий, приклавши долоню до вуха.
— Про битву!— повторив ревізор голосніше.
— А? Про битву?— перепитав канонік і стиха зашепотів собі під ніс, замислено дивлячись угору, ніби щось пригадував. Ревізор одразу приготувався сміятись, усі ждали розповіді, яку вже чули разів сто, бо завжди підбивали на неї старого.
— Ну,— починає старий,— я тоді ще був вікарієм, а парафіяльним ксьондзом був Гладиш. Той, що перебудував ризницю... царство йому небесне!.. Ну от, одразу після меси кажу: "Панотче!" А він каже: "Що?" — "Мені здається,— кажу я,— що так воно не минеться". А він каже: "І мені здається, що так воно не минеться". Дивимось, коли з-за вітряка виходить військо — і на конях, і пішки, а там знамена, там гармати. От я зараз і подумав собі: "Ого!" Коли з другого боку, що воно таке: "Вівці?" — думаю. А то не вівці, а кавалерія. Як тільки побачили тих, одразу: "Стій!" А ті й собі: "Стій!" Коли тут з лісу як не вигулькне кавалерія, ці зараз — праворуч, ті — ліворуч, а ті — за ними. Бачать, погане діло! Тоді й ці на них. Як не зачнуть стріляти, а за горою знов щось блиснуло. "Бачите?" — кажу я ксьондзові, а ксьондз каже: "Бачу". А там уже гатять з гармат, з рушниць. Ці — до річки, а ті не пускають, ці — тих, а ті — цих. Гуку! Диму! А потім на багнети! Але стало мені здаватись, що ці вже слабнуть. "Панотче,— кажу,— ті перемагають". А він каже: "І мені так здається, що перемагають". Ледве він це сказав, а ці драла, ті за ними. Як стали їх убивати, топити, забирати в полон. Ну, думаю, кінець... але де там! Значить... кажу, власне... ага!
Тут старий махнув рукою і, вмостившись глибше в кріслі, поринув у глибоку задуму, тільки голова у нього тряслась дужче, ніж звичайно, а очі ще більш вилізли на лоба.