— Ми не дріб'язкові,— сказав Густав.— Гроші ми візьмемо.
— Але про все інше ви повинні подбати самі. Тож ви матимете виняткову можливість розвиватися так, як вам до вподоби. Ви самі відповідатимете за себе й тоді побачите, чи це втіха, чи клопіт. Домовились?
Хлопці були в захваті.
Професор підійшов до радника юстиції і гордо спитав:
— Чи є на світі кращий батько, ніж мій?
— Немає! — одностайно вигукнули хлопці. Малий Вівторок підняв руку, наче в класі:
— Пане раднику, а чи не могли б ви взяти з собою і моїх батьків?
Після обіду дощ не припинився. Коли подали каву, прийшов капітан Шмаух. Клотільді довелося зробити йому міцний грог. Він сів у крісло, натоптав собі люльку, запалив її і сказав:
— Тут затишно! Відтоді, як я посидів учора ввечері з вами, мені стало якось зовсім самотньо в моїй холостяцькій домівці.
— Треба було замолоду одружитися,— зауважила бабуся.
— Е ні,— заперечив капітан.— Чоловік завжди в морі, а жінка — вдома сама, хіба це добре? Сьогодні ввечері я знов іду на кілька днів до південної Швеції. По дерево. І так триває вже десятки років. Завжди сам! Якби хоч Ганс зостався зі мною в Корлсбютелі! Але ж він, коли скінчить кельнерську науку, поїде до Англії та Франції. Кельнерові треба попрацювати за кордоном, він не може заради якогось старого дядька зоставатися в глушині. Ну, а ти з кожним роком старієш і старієш, аж поки одного чудового дня перестанеш старіти.
Він не на жарт розчулився. І через те одержав іще один грог.
А потім капітанові треба було йти на корабель. Він нап'яв свій брезентовий плащ і пішов у дощ. У напрямку Швеції.
Після вечері хлопці знов зосталися самі на веранді. Вівторок теж був тут — батьки дозволили йому лишитися до дев'ятої години. Дощ тарабанив по даху. Хлопці нудилися.
Раптом знадвору до шибки притулилося чиєсь обличчя і хтось тихенько постукав у вікно.
Всі четверо посхоплювалися на ноги. Професор підбіг до дверей і розчинив їх.
— Хто там?
Якась постать, загорнена у темний плащ, швидко ступила на веранду. То був не хто інший, як Ганс Шмаух, кельнерів учень.
— Пробачте, що я заважаю, але мені треба порадитись,— сказав Ганс, знімаючи мокрого плаща.— Уявіть собі таке: десь о восьмій годині містер Байрон звелів мені принести йому склянку чаю. До нього в номер. Ну, я поніс йому той чай, а коли виходив, він сказав, що хоче в мене щось спитати, аби тільки ніхто в світі про це не дізнався. Я кивнув. А що я мав робити, правда? Тоді він сказав: "Ти чудовий гімнаст. Я бачив тебе на пляжі. В тебе талант. Якщо я тебе навчатиму, то згодом ти станеш видатним цирковим артистом. А головне, ти такий маленький і легкий! Дозволь, я тебе підніму!" Він підняв мене однією рукою і так крутонув у повітрі, що мені в очах потемніло. Потім він поставив мене на підлогу. "Чай охолоне, містере Байрон",— нагадав я і хотів вийти з кімнати. Але він став на дверях і спитав, чи хочу я бути цирковим артистом і виступати з ним. "Але ж у вас є ваші близнюки,— сказав я.— Навіщо вам третій?" — "Не треба мені третього, мені потрібен другий". І знаєте, що він іще сказав?
Хлопці схвильовано слухали.
— Те, що він сказав, звучало смішно. І воднораз жахливо. Він сказав: "Джеккі стає занадто важкий".
— Занадто важкий? — спитав Вівторок.
— Еге. Джеккі росте. І що більший він стає, то більше важить. А через те, що він дедалі важчає, його батько вже не годен робити з ним деякі вправи. Це тепер надто небезпечно. Якщо Джеккі й далі так ростиме, містер Байрон взагалі не зможе з ним більше працювати.
Хлопці стояли й мовчали.
— Ось чому містер Байрон пропонує мені їхати з ним і з Маккі. Він хоче виїхати з нами вночі, потай. І щоб Джеккі про це не дізнався. Містер Байрон сказав: таку заміну, як я, він не швидко зміг би знайти.
Еміль схопився за голову.
— Подумати тільки! — вигукнув він.— Невже-таки чоловік кине свого сина десь на узбережжі тільки тому, що той швидко росте! Здуріти можна! А що ж тоді буде з Джеккі?
Професор схвильовано ходив з кутка в куток.
— Гарненька історія! Ми нізащо цього не допустимо. Кинути одного з близнюків! І взяти третього! Про це й мови не може бути.
— Яке щастя, що наші дорослі їдуть до Данії! — сказав Густав.— Хоч не заважатимуть.
Еміль грюкнув кулаком об стіл.
— Хай той здоровань начувається! Це знову справа саме для нас.— Він обернувся до Ганса.— Як ти гадаєш, коли він звідси драпатиме?
— Містер Байрон каже, що це залежить від мене. Я для нього — знахідка, яка вдруге не трапиться.
— Ми зачекаємо, поки дорослі поїдуть,— сказав Професор.— А тоді зберемося на військову раду. Доти, Гансе,— слухай уважно! — доти ти будеш тому Байронові баки забивати. Зрозуміло?
Кельнерів учень кивнув головою.
— Цього разу,— озвався Вівторок,— я вже не сидітиму біля телефону. Затямте собі!
— Та цього разу ми взагалі обійдемося без телефону,— запевнив Густав.— Ми будемо діяти.
Ганс Шмаух одягнув мокрого плаща.
— То ви про себе дасте знати,— сказав він і пішов до виходу.— Пароль "Еміль"!
І він зник у темряві.
— Пароль "Еміль"! — гукнули хлопці йому навздогін. Знадвору озвався тільки сердитий вітер.
Раптом прочинилися інші двері, і з них вистромилася голова Клотільди Зеленбіндер.
— Що сталося?
— Ет, Клотільдо,— відказав Професор.— Ну що могло статися?
Розділ дев'ятий
ДЕТЕКТИВИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ САМІ
За два дні дорослі й Поні поїхали вранці до Варнемюн-де, щоб звідти вирушити на пароплаві в Данію. Жінки, а надто вкрай схвильована Клотільда, мерщій хотіли дати хлопцям ще тисячу різних господарчих порад. Але радник юстиції примусив їх зайти в купе, відлічив Професорові двадцять марок і сказав:
— Обідайте в їдальні. Інші харчі купуйте в крамниці пана Варкентіна. Крім того, маєте ще чималий запас у Клотільдиній коморі. Старанно замикайте дім на ніч! І не робіть дурниць! А як не дасте собі ради, зателеграфуйте до Копенгагена. Ми зупинимось у готелі "Англетер".
— У телеграмі потреби не буде,— запевнив Професор.
— Тим краще,— мовив батько.— Бажаю вам весело самовдосконалюватись.
І він зайшов до вагона. Жінки дивилися з вікна купе й махали хлопцям.
За кілька хвилин Еміль, Густав і Професор зосталися самі. Тепер ніщо не перешкоджало їм самовдосконалюватись.