Після такого, звісно, жодна сила на землі не могла завадити їм одружитись.
Захоплення Емі не миналося. Бачили, як увечері вона йде до нього на побачення. Незмигно і зачаровано виглядала вона на дорогу, чекаючи, коли він з'явиться, йдучи звільна, погойдуючи стегнами і мугикаючи одну з любовних пісень своєї батьківщини. Коли у них народився хлопчик, вигнанець піднявся у Карету й коні, знову спробував співати і танцювати, і знову його витурили. Люди висловлювали співчуття дівчині, яка вийшла за цього чортика з табакерки. Та йому було байдуже. Тепер була людина, хвалився він мені, якій він може співати і говорити мовою свого краю, а згодом і показати, як там танцюють.
Але не знаю… Мені видавалося, що хода його стала менш пружна, тіло обважніло, гострота зору притупилася. Без сумніву, плід уяви: але тепер мені здається, що сіть долі міцніше стягнулася круг нього.
Якось ми перестрілися на стежці на Талфорд — гілл. Він сказав мені, що "жінки дивні бувають". Я вже чув про їхні сімейні розбіжності. Казали, що Емі Фостер почала розуміти, за якого чоловіка вийшла. Він дивився на море байдужим, невидячим поглядом. Одного дня дружина вихопила немовля з його рук, коли він, сівши на призьбі, наспівував йому пісеньку з тих, які матері у його горах співають дітям. Мабуть, Емі здалося, що спів зашкодить дитині. Жінки дивні. А ще вона протестувала, коли він вголос молився увечері. Чому? Він сподівався, що з часом хлопчик повторюватиме молитву за ним, як він сам повторював її за старим батьком, коли був дитиною — у рідних краях. І я виявив, що він прагнув, щоб його хлопчик швидше виріс, аби він мав з ким порозмовляти мовою, що для нашого вуха звучала так хвилююче, так поривчасто і так дивно. Чому це не подобалося його дружині, він не розумів. Але це мине, сказав вигнанець. І знаюче схиливши голову, він вдарив себе у груди, щоб показати, яке добре серце вона має: не зле, не люте, відкрите до співчуття, милосердне до бідних!
Я покинув його замислений, гублячись у здогадах, чи його відмінність, його чужинність, раз необорно привабивши ту обмежену натуру, не сповнюють її тепер огидою. Я губився у здогадах…
Лікар підійшов до вікна та поглянув на холодну велич моря, чия незмірність, сповита імлою, ніби оточувала усю землю з усіма серцями на ній, що розривалися між пориваннями любові та страху.
— Отже, фізіологічно, — мовив він, різко обернувшись, — це було можливо. Це було можливо.
Він помовчав. Тоді провадив далі:
— Коли я наступного разу побачився з ним, він був хворий — негаразд з легенями. Він був міцним, але припускаю, не акліматизувався так добре, як я гадав. Зима видалась препоганою; і звісно, на тих горян часом находить туга за домом; а стан депресії міг зробити його уразливим. Напіводягнений, лежав він на топчані долі.
Стіл, вкритий темною цератою, займав усю середину кімнати. На підлозі стояла плетена колиска, чайник пускав пару з носика і дитячі пеленки сушилися на решітці каміну. У кімнаті було натоплено, але двері відкривалися прямо у сад, як ви, мабуть, і самі помітили.
Його сильно лихоманило і він щось мурмотів сам до себе. Вона сиділа на стільці та не зводила з нього карих, каламутних очей. "Чому ви його не відведете нагору?", спитав я. Сконфужено затнувшись на початку, вона відповіла:" О! а! я не можу сидіти при ньому нагорі, сер".
Я дав їй настанови; а в дверях знову сказав, що він має лежати нагорі. Вона заломила руки. "Я не можу. Не можу. Він постійно щось говорить — я не знаю, що". Я пильно придивився до неї, пригадуючи усі наговори на хворого, які невтомно вливали їй до вух. Я зазирнув у її короткозорі очі, тупі очі, які раз у житті побачили щось манливе, але тепер, здавалось, дивились на мене взагалі нічого не бачачи. Але я помітив, що вона занепокоєна.
— Що з ним не так? — запитала вона з якоюсь неясною тривогою. — Він не виглядає дуже хворим. Я ще ніколи такого не бачила…
— Думаєш, — обурено спитав я, — він прикидається?
— Нічого не можу вдіяти, сер, — флегматично відповіла вона. Раптом сплеснула руками та роззирнулася по сторонах. — А там ще й дитина. Я так боюсь. Він хоче, щоб я дала йому дитину. А я не розумію, що він їй каже.
— Може, попросиш сусідів прийти? — запитав я.
— Прошу, сер, навряд хтось потрудиться прийти, — пробурмотіла вона, умить бездумно здавшись.
Я з притиском повторив їй, що хворому необхідний кращий догляд, а тоді мусив піти. Тієї зими видалося багато хвороб. "Ох, сподіваюся, він не розмовлятиме!", неголосно скрикнула вона, коли я вже відійшов.
Не знаю, як я цього не помітив — але не помітив. І сівши у двуколку, я бачив, як вона зволікає біля дверей, непорушна, ніби обмірковуючи, чи не кинутись їй тікати брудною дорогою.
Уночі гарячка хворого посилилась.
Він кидався, стогнав і раз у раз бурмотів скарги. А вона сиділа за столом якнайдалі від тапчану, спостерігаючи кожен рух та кожен звук і жах, непоясненний жах перед цим чоловіком, якого вона не розуміла, наповзав на неї. Вона підсунула плетену колиску ближче до себе. Нічого не залишилось у ній, тільки материнський інстинкт і отой незмірний страх.
Раптом прийшовши до тями, заспраглий, він попросив води. Вона не поворухнулася. Не зрозуміла його, хоча він гадав, що говорить англійською. Він чекав, дивлячись на неї, згоряючи у лихоманці, здивований її мовчанкою та непорушністю, а тоді нетерпляче скрикнув: "Води! Дай ми води!"
Вона скочила на ноги, схопила дитину і так завмерла. Він заговорив до неї, але його пристрасні умовляння тільки збільшили її переляк перед цією чужою людиною. Думаю, він довго говорив до неї, благаючи, дивуючись, прохаючи, наказуючи. Вона казала, що терпіла це скільки могла. А потім на нього найшла лють.
Він сів і жахливо крикнув одне слово — якесь слово. А тоді підвівся, ніби зовсім і не був хворий. І коли він у гарячковому розгубленні, обурений та спантеличений, спробував дістатися до неї, обходячи стіл, вона просто розчахнула двері і вибігла з дитиною на руках. Почула, як він двічі гукнув їй вслід жахливим голосом — і втекла… Ах! бачили б ви це збурення за тупим каламутним поглядом, привид страху, що гнав її тієї ночі три з половиною милі до дверей Фостерового дому! Я бачив наступного дня.