Гадаю, він відчував ворожість оточення. Але вигнанець був міцний — міцний духом, як і тілом. Тільки спогади про море лякали його, тим розпливчатим жахом, який залишається після поганого сну. Домівка його залишилась далеко; і він більше не хотів їхати до Америки. Я часто пояснював йому, що на Землі немає місць, де щире золоте лежить під ногами, тільки завдай собі клопоту нахилитися та підняти. А як тоді, питав він, повернутися додому з порожніми руками, якщо заради поїздки довелося продати корову, два поні і ділянку землі? Очі його наповнювались слізьми і, одвернувши їх од незмірного блиску моря, він кидався лицем у траву. Але іноді, дещо войовничо зсунувши капелюха на потилицю, він перечив моїй мудрості. Він знайшов свій кусень щирого золота. То було серце Емі Фостер; "золоте та чуйне до людських страждань", бувало, казав він тоном непохитного переконання.
Звали його Янко; він пояснив, що це відповідник нашого "маленький Джон"; та позаяк він також часто повторював, що є горянином (слово, яке говіркою його краю звучало як "гураль") то слово це й стало йому за прізвище. І це єдиний слід, який знайдеться по ньому в прийдешні роки, у парафіяльній книзі реєстрації шлюбів. Ось воно, там — Янко Гураль, написане рукою парафіяльного священника. Косий хрестик, залишений вигнанцем, хрестик, написання якого, без сумніву, здавалося йому найурочистішою частиною церемонії — ото й усе, що залишилось, аби увіковічнити спогад про його ім'я.
Залицяння чужинця зайняли деякий час — попри те, що він здобув хитке становище у суспільстві. Почалося тим, що він купив для Емі Фостер зелену сатинову ленту у Дарнфорді. Так це робилося на його батьківщині — ярмаркового дня купляли ленту у жидівській крамниці. Навряд дівчина знала, що з нею робити, але чужинець вочевидь гадав, що у його чесних намірах неможливо помилитись.
Тільки по тому, як він заявив свій намір одружитись, я повною мірою усвідомив, яким — з безлічі марних та нікчемних причин — яким... — чи сказати б, ненависним? — був він цілій окрузі. Усе літнє жіноцтво селища здійняло тривогу. Сміт, перестрівши його біля ферми, пообіцяв проломити голову, якщо ще раз тут побачить. Але чужинець так войовниче підкрутив маленького чорного вуса і так люто вирячив темні очі на Сміта, що погроза так і залишилась порожньою. А проте, Сміт заявив дівчині, що вона, мабуть, з глузду з'їхала плутатись з чоловіком, у якого точно з головою негаразд. Та все одно, варто було Емі у сутінкову пору зачути зі сторони саду кілька тактів дивної та сумної мелодії, яку насвистував вигнанець, як вона кидала усе з рук — бувало, навіть не дослухавши місіс Сміт — і мчала на поклик. Місіс Сміт обізвала її безсоромною шльондрою. Емі нічого не відповіла. Вона нічого нікому не відповідала і йшла собі далі, ніби була глухою. Припускаю, на усю округу тільки ми з нею і могли роздивитися справжню красу вигнанця. Він був дуже вродливим і щонайприємнішим у поводженні; вид його мав у собі щось первісне, ніби у лісової істоти. Мати невтішно ахала над Емі, варто було тій навідати її у вихідний. Батько ходив похмурий, але вдавав, ніби нічого не знає; а місіс Фінн якось прямо заявила Емі, що "той чоловік, люба моя, коли-небудь завдасть тобі шкоди". Так воно і йшло. Їх бачили по дорогах, вона флегматично простує у своєму наряді — сіре плаття, чорне перо, грубі черевики, величезні білі рукавиці з бавовні, що і за сто ярдів кидалися в очі; і він, куртка мальовниче накинута на одне плече, поспішає обіч неї, з усією галантністю кидаючи ніжні погляди на дівчину з золотим серцем. Цікаво, чи помічав він, якою простакуватою вона була. Мабуть, порівнюючи з людьми, зовсім відмінними від усіх, кого досі бачив, він не мав змоги судити; а можливо, його звабила подібна до Божої безкорисливість її милосердя.
Янко тим часом був страшенно заклопотаний. На його батьківщині у шлюбних справах засилали старшого чоловіка. Він не знав, як вдіяти. Одначе, якось посеред отари, що паслася в полі (він тепер був підпаском у Свеффера, разом з Фостером), приблуда зняв перед старим капелюха та впокорено йому відкрився. "Гадаю, вона здуріла настільки, що вийде за тебе", тільки й сказав старий Фостер. "А потім", розповідав він, "той натягнув капелюха, злісно на мене зиркнув, ніби хотів горло перерізати, свистом підізвав пса і пішов геть, покинувши усю роботу на мене". Звісно, Фостери не хотіли втрачати доччин заробіток: Емі зазвичай усі гроші віддавала матері. Але у душі Фостер мав глибоку огиду до такого пошлюблення. Він сперечався: нехай той тип і вельми вправний з вівцями, але як подружжя жодній дівчині не підходить. По-перше, він никає під тинами і бурмоче сам до себе, ніби якийсь бісів вар'ят; а потім, ті іноземці іноді поводяться з жінками дуже дивно. І можливо, одного дня йому заманеться її кудись забрати — а може й сам втече. Це небезпечно. Він втовкмачував своїй дочці, що той тип може якось погано повестися з нею. Та нічого не відповідала. Той чоловік, поговорювали у селищі, ніби щось їй поробив. Публіка обсмоктувала справу. Панував чималий переполох, а ті двоє і далі "прогулювалися" разом не зважаючи на опір. А потім сталося щось несподіване.
Не знаю, чи усвідомлював взагалі старий Сфеффер, як сильно, ніби рідного батька, шанує його слуга-іноземець. Так чи інакше, а стосунки їх дивно нагадували феодальну залежність. Тож коли Янко офіційно попрохав розмови — "і з Міс також" (він називав сувору, глуху місс Свеффер просто Міс) — то мав на меті випросити їхній дозвіл на одруження. Свеффер незворушно вислухав його, відпустив кивком голови, а тоді прокричав суть справи у те вухо міс Свеффер, яке чуло краще. Вона не виявила здивування, тільки похмуро зазначила хрипкуватим безбарвним голосом: "Жодна інша дівчина за нього точно не піде".
Межі щедрості визначала завжди міс Свеффер; але через кілька днів з'ясувалося, що старий подарував Янкові коттедж (який ви бачили вранці) і десь акр землі — передані йому у безумовну власність. Вілкокс оформив акт і пам'ятаю, казав мені, що залагодив усе з великим задоволенням. У акті значилося: "Як винагороду за порятунок моєї любої онуки Берти Вілкокс".