І це я знайшов його долілиць на грязюці, одразу за калиткою.
Тієї ночі мене терміново викликали до селища і повертаючись на світанку додому, я проминав їхній котедж. Двері стояли відчинені. Мій слуга допоміг занести нещасного. Ми поклали його на тапчан. Лампа вчаділа, вогонь згас, від безрадісних жовтих шпалер на стінах віяло холодом штормової ночі. "Емі!", гучно покликав я і мій голос загубився у порожнечі тонкостінного будинку, ніби я гукав у пустелі. Вигнанець розплющив очі. "Пішла!", виразно мовив він. "А я тільки води просив — тільки трохи води…"
Він геть забруднився. Я накрив його і стояв у мовчазному очікуванні, раз по раз вловлюючи слова між болісними віддихами. Він розмовляв вже не рідною мовою. Гарячка покинула його, а з нею покинула його й іскра життя. І грудьми, що судомно здіймалися й опускалися та блискучими очима він знову нагадав мені дику тварину, пійману у сіть; пташку, що потрапила у сильце. Вона покинула його. Вона покинула його — хворого, безпомічного, спраглого. Спис мисливця пронизав саму його душу. "Чому?", скрикнув він пронизливо та обурено, ніби людина, що волає до непогрішного Творця. Порив вітру та шерех дощу були йому за відповідь.
І коли я обернувся, щоб зачинити двері, він вимовив "Милосердя!" та спустив дух.
Згодом я діагностував зупинку серця як безпосередню причину смерті. Серце не витримало, бо інакше він зміг би пережити і цю буремну ніч і хворобу. Я закрив йому очі та поїхав. Недалеко від котеджу я зустрів Фостера, який упевнено крокував між мокрих живоплотів зі своєю шотландською вівчаркою при нозі.
— Знаєте, де ваша дочка? — спитав я.
— Ще б пак! — скрикнув він. — Я йду перемовитись з ним парою слів. Так налякати бідну жінку!
— Він її більше не налякає, — мовив я. — Він помер.
Фостер вдарив палицею у грязюку.
— Та ще й з дитиною!
А тоді, глибоко замислившись додав:
— Не знаю, може так воно і краще.
Ось що він сказав. А вона взагалі нічого. Ані слова про нього. Ніколи. Чи стерся повністю його образ з серця Емі, щойно тільки гнучка та широко крокуюча постать та дзвінкий голос чужинця зникли з наших полів? Він більше не з'являвся її очам, аби розбурхувати уяву пориваннями любові чи страху; і спогади про нього, здається, щезли з її обмеженого розуму, ніби тінь, що промайнула по білому екрану. Вона живе у котеджі і працює на міс Свеффер. Для усіх вона Емі Фостер, а дитина — хлопець Емі Фостер. Вона зве його Джонні — себто, маленький Джон.
Неможливо сказати, чи пробуджує у ній якісь спогади це ім'я. Чи думає вона коли-небудь про минуле? Я бачив, як вона схиляється над дитячим ліжечком з усією ревністю материнської ніжності. Малий лежить на спині, трохи налякавшись мене, але спокійно, великі чорні очі та сполоханий вигляд нагадують пташку, пійману в сильце. І дивлячись на нього, мені здається, я знову бачу іншого — батька, таємничим чином викинутого сюди морем, аби загинути від гіршої напасті відчаю та самоти.